Читати книгу - "Шантарам"

— Трішки сексуального аромату на твоє добре обличчя, га, Ліне? — запитав він і натиснув гумову грушу.

— Не треба! — заволав я.

Але я запізнився. З пупа богині чвиркнув струмінь отруйної хімічної суміші, яка рясно покропила мої штани і сорочку.

— Ну от,— посміхнувся він, запускаючи двигун,— життя триває! Адже ми ладні хлопці, хіба ні?

— Ну ще б пак! — пробурчав я, висунувшись у вікно і хапаючи роззявленим ротом свіже повітря.— Я приїхав, Прабу. Висади мене біля того дерева, будь ласка.

Він зупинився біля високої фінікової пальми, я вийшов і почав сперечатися з ним з приводу плати за проїзд. Прабакер відмовлявся брати гроші, я наполягав. Врешті-решт я запропонував компроміс. Він візьме гроші і купить на них новий флакон божистого нектару для обливання пасажирів.

— Як ти добре придумав, Лінбаба! — вигукнув він.— А я журився, що парфуми кінчаються, а новий флакон коштує дуже дорого, і я не зможу купити його. А зараз я можу купити новий флакон, дуже великий, і моя Дакшмі цілих декілька тижнів буде як новенька! Спасибі тобі дуже велике!

— Нема за що,— відповів я.— Успіху тобі на потрійному побаченні.

Він рушив з місця, зігравши мені на клаксоні прощальний мотив, і розчинився в потоці транспорту.

Халед Ансарі чекав мене у таксі, що обслуговувало мафію. Я приїхав без запізнення, проте на асфальті валялося не менше десятка розчавлених недопалків. Він завжди розлючено давив недопалки каблуком, немов розправлявся з ворогами, яких ненавидів.

А ненависті йому не бракувало! Якось він зізнався мені, що його пам’ять просто-таки переповнена картинами насильства. Він був наскрізь просякнутий гнівом. Ненависть змушувала його зціплювати зуби і гамувати лють. Її смак вчувався йому і вдень, і вночі — він був гіркий, наче воронована криця ножа, якого він стискав у зубах, коли повз випаленою землею, щоб учинити своє перше убивство.

— Це доконає тебе, Халеде.

— Авжеж, я дуже багато палю. Ну і що? Кому треба жити вічно?

— Я кажу не про куриво, а про те, що гризе тебе, примушуючи палити одну цигарку за одною. Про те, що з тобою робить ненависть до всього світу. Одна розумна людина сказала мені якось, що як ти перетворив своє серце на зброю, то врешті-решт вона обернеться проти тебе.

— Теж мені проповідник знайшовся! — розсміявся Халед, коротко і сумно.— Навряд чи тобі пасує роль різдвяного Санта-Клауса, Ліне.

— Знаєш, Хадер розповів мені... ну, про Шатилу...

— Що саме він тобі розповів?

— Ну... що ти втратив там всіх своїх близьких. Я розумію, що це означало для тебе.

— Що ти можеш знати про Шатилу? — запитав він. У його запитанні звучав біль, а не виклик, такий нестерпний біль, що я не міг залишити його без відповіді.

— Я знаю про Сабру і Шатилу, Халеде. Я завжди цікавився політикою. Коли це сталося, я ховався від поліції, але я декілька місяців читав усе, що писали про це.

— Знаєш, я колись кохав єврейку...— сказав він.— Вона була вродлива, розумна і, мені здається, вона була краща від усіх дівчат, яких я зустрічав у своєму житті. Це було в Нью-Йорку, ми вчилися разом. Її батьки Дотримувалися передових поглядів. Вони виступали на боці Ізраїлю, але були проти захоплення навколишніх територій. Тієї ночі, коли мій батько помер в ізраїльській в’язниці, я кохався з тією дівчиною.

— Ти не можеш звинувачувати себе в тому, що був закоханий, Хале де, як і в тому, що зробили з твоїм батьком.

— Ще й як можу! — кинув він з тією ж короткою сумною усмішкою.— Хоч як воно там було, я повернувся додому і встиг якраз до початку Жовтневої війни, яку ізраїльтяни називають Війною Судного дня[108] Нас розбили, і я виїхав до Тунісу, де пройшов військову підготовку. По тім я почав воювати і дійшов до самого Бейрута. Коли ізраїльтяни вторглися до Лівану, ми зупинилися в таборі Шатила. Там знайшла притулок вся моя рідня. Далі тікати їм було нікуди.

— Ти покинув Шатилу разом з іншими бойовиками?

— Так. Вони не могли розгромити нас і запропонували мирну угоду. Ми йдемо з Шатили, а вони не чіпають мирне населення. Ми покинули табір зі зброєю, щоб показати, що ми не переможені. Ми йшли і стріляли в повітря. А потім людей убили тільки за те, що вони дивилися, як ми йдемо. Це був дивний момент, якесь торжество всупереч здоровому глузду, бенкет під час чуми. Коли ми пішли, вони послали в табір фалангістів[109], які убили всіх людей похилого віку, всіх жінок, всіх дітей. Вся моя сім’я загинула. Я пішов і покинув їх вмирати. А зараз я навіть не знаю, де їхні тіла. Вони заховали їх, усвідомлюючи, що це військовий злочин. І ти думаєш... ти думаєш, що я повинен забути це і пробачити, Ліне?

З автостоянки, що містилася на горбі над Марин-драйв, ми дивилися на море і пляж Чаупаті. Люди на пляжі відпочивали, грали в дротики, стріляли в тирі по повітряних кульках, прив’язаних до мішені. Продавці морозива і шербету закликали їх до своїх пишно прикрашених альтанок, мов райські пташки, що приваблюють самок.

Єдине, з приводу чого ми сперечалися з Халедом,— це ненависть, що оповила його серце. Замолоду в мене було багато друзів-євреїв. У моєму рідному Мельбурні була велика єврейська діаспора — люди, що втекли від голокосту, і їхні діти. Моя мати посідала чільне становище в місцевому Фабіанському товаристві[110] й намагалася залучити до нього грецьких, китайських, німецьких і єврейських інтелектуалів з лівими поглядами. Багато хто з моїх друзів відвідував єврейський коледж Маунт-скопус[111]. Ми читали ті самі книги, дивилися однакові кінофільми, разом ходили на демонстрації з тими ж гаслами. Декотрі лишилися моїми друзями й після того, коли життя моє пішло у нівеч і я замкнувся в своєму горі та соромі. І друг, який дав мені притулок після втечі, теж був євреєм. Я захоплювався своїми друзями-євреями, поважав і любив їх. А Халед ненавидів усіх ізраїльтян і всіх євреїв у світі.

— Це все одно що я зненавидів би всіх індійців за те, що декілька індійців мордували мене у в’язниці.

— Це не те саме.

— Я й не кажу, що це те саме, а