Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— Не турбуйтесь, пане граф! — радісно озвався служник. — От де справжній, щирозлотий віденський гумор!

Незабаром він приніс замовлене. Студент запросив вечеряти й Керна. Той, бачачи, як євреї понуро сьорбають баланду, став був відмовлятися.

— Будьте зрадником! Це тепер модно! — підохотив його студент. — Крім того, я ж вас частую як партнера по картах.

Керн сів їсти. Гуляш так смачно пахтів… Та й, зрештою, він же не має паспорта… і взагалі тільки наполовину єврей.

— А ваш батько знає, що ви сидите тут? — спитав він.

— Мій батько? — Білявий зареготав. — Господи! Та він живе в Лінці, торгує полотном! У нас своя крамниця.

Керн сторопіло витріщився на нього.

— Любий мій, — спокійно сказав студент. — Ви, здається, ще не знаєте, що ми живемо в епоху блефу! На зміну демократії прийшла демагогія. Цілком природна послідовність. Ну, будьмо!

Відкоркувавши сливовицю, він налив чарку й підніс студентові в окулярах.

— Дякую, я не п’ю, — зніяковіло відмовився той.

— Звичайно! Я так і знав! — Білявий сам вихилив горілку. — За одне тільки це інші довіку переслідуватимуть вас. Ну, а як ми, Керне? Упораємо пляшечку вдвох?

— А чого ж!

Вони випили сливовицю до дна, потім полягали на нарах. Керн думав, що зразу ж засне, та, ледве задрімавши, знову й знову прокидався. «Ех, біс його матері! — думав він. — Тільки б знати, що там з Рут! І чи надовго вони мене запакують?»

Він дістав два місяці тюремного ув’язнення. Бешкет, завдання тілесних ушкоджень, опір представникам влади, повторний нелегальний перехід кордону — лишалось тільки дивуватися, як це йому не припаяли десять років.

Того ж дня він попрощався з білявим, котрого випустили на волю. Потім Керна відвели вниз, звеліли здати свій одяг і видали тюремний. Стоячи під душем, він пригадав, як його колись уразило, коли йому вперше наділи наручники. І йому здалося, ніби це було страшенно давно. Тепер він був навіть задоволений тюремним одягом: принаймні свій не псуватиметься.

Його товаришами по камері були один злодій, один дрібний шахрай і один росіянин, професор із Казані, засуджений як волоцюга. Усіх чотирьох водили працювати до тюремної швальні.

Перший вечір був тяжкий. Керн згадав те, що колись сказав йому Штайнер: тюрма гнітить тільки з першого разу, потім звикаєш. І все-таки він понуро сидів на нарах, втупившись у стіну.

— Ви вмієте говорити французькою? — раптом спитав його професор, що лежав навпроти.

Керн аж здригнувся з несподіванки.

— Ні, не вмію.

— А хочете навчитись?

— Авжеж. Хоч і зараз почнімо.

Професор підвівся.

— Знаєте, треба чимось займатись. А то думки заїдять.

— Правда, — кивнув Керн. — Та воно й згодиться. Я, мабуть, махну до Франції, як випустять.

Вони сіли в кутку на долішніх нарах. Угорі над ними вовтузився шахрай. У нього був недогризок олівця, й він розмальовував стіни сороміцькими малюнками.

Тюремна одіж висіла на худющому професорові, як на вішалці. У нього була кошлата руда борода й голубооке дитяче обличчя.

— Почнемо з найпрекраснішого і найпростішого слова у світі, — сказав він, чарівливо усміхнувшись, без найменшої іронії, — зі слова «la liberté» — свобода.

Керн багато чого навчився за два місяці свого ув’язнення. На третій день він уже вмів під час прогулянки у дворі розмовляти з іншими в’язнями в колоні, не ворушачи губами. А у швальні таким самим способом зазубрював французькі слова, якими напихав його професор. Вечорами, коли він стомлювався від французької мови, злодій навчав його робити з дротини відмичку, укоськувати злих собак, непомітно зариватись у копицю сіна, щоб переспати там. Від нього ж Керн довідався, чим і в яку пору можна поживитись на полях та городах. Шахрай примудрився принести з собою в камеру кілька випусків «Елегантного світу». Опріч Біблії, ці брошурки були единим, що вони мали для читання, і з них вони дізнались, як слід одягатись, ідучи на дипломатичний прийом, коли треба носити в петлиці фрака червону гвоздику, а коли білу тощо. На жаль, злодія ніяк не можна було переконати в одному: він уперто твердив, щодо фрака належиться чорна краватка-метелик, бо звик бачити таке на кельнерах.

П’ятогодня вранці, коли їх виводили з камери, в’язень-прибиральник так штовхнув Керна, що той аж поточився й мусив спертись на стіну.

— Не спи, роззяво! — ще й гримнув прибиральник.

Керн удав, ніби не може встояти на ногах. Він хотів таким робом безкарно дати здачі — ніби ненароком вдарити прибиральника носаком по нозі. Та не встиг він цього зробити, як прибиральник смикнув його за рукав і шепнув:

— За годину попросись до клозету. Скажеш, заболів живіт. — А потім гарикнув: — Ну, ворушись! Ждати тебе чи що?

На прогулянці Керн увесь час думав, чи не хоче прибиральник підстроїти йому якусь каверзу. На роботі, у швальні, Керн тихенько порадився зі злодієм, старим тюремним щуром.

— Попроситись можна, — сказав той. — Це твоє законне право. За це він тобі нічого не може зробити. Хто проситься частіше, хто рідше, це ж природна потреба. Але там стережись!

— Добре. Побачу, чого він хоче. Принаймні якась розвага.

Керн прикинувся, ніби в нього заболів живіт, і прибиральник відімкнув йому. Завівши Керна до клозету, він сторожко озирнувся, потім спитав:

— Сигарету хочеш?

Курити було заборонено. Керн засміявся.

— А, он воно що! Ні, голубе, так дешево мене не купиш.

— Ет, не базікай. Думаєш, я тобі насолити хочу? Ти знаєш Штайнера?

Керн пильно глянув на прибиральника й відповів:

— Ні.

У нього зразу ж виникла підозра, що це пастка, наставлена на Штайнера.

— Ти не знаєш Штайнера?

— Не знаю.

— Добре. Тоді слухай. Штайнер переказує тобі, що Рут у безпеці. За неї не хвилюйся. Як одсидиш, попросися, щоб вислали до Чехії, і повертайся до Відня. Ну, тепер ти його знаєш?

Керна раптом пройняв дрож.

— Може, закуриш усе-таки? — спитав прибиральник.

Керн кивнув. Прибиральник видобув із кишені пачку «Мемфісу» та коробок сірників.

— Тримай. Це від Штайнера. Тільки, як попадешся ненароком, не кажи, що я приніс. А тепер сядь покури. Дим пускай у вічко. Я постою постережу.

Керн сів навпочіпки, вийняв сигарету, переломив надвоє й припалив одну половинку. Отже, Рут у безпеці. Штайнер дбає про нього. Перед Керновими очима була брудна стіна з непристойними малюнками, проте йому здавалося, ніби тут так гарно, як ніде у світі.

— А чому ти не признався зразу, що знаєш Штайнера? — спитав прибиральник, коли він вийшов.

— На, закури й ти, — відказав Керн.

Прибиральник похитав головою.

— Ні, ні, що