Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю 📚 - Українською

Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 129 130 131 ... 301
Перейти на сторінку:
ти!

— А звідки ти його знаєш? — спитав Керн.

— Він мене якось із однієї халепи визволив. Із страшенної халепи… Ну, ходімо вже…

Вони повернулися до швальні. Професор і злодій запитливо глянули на Керна. Той кивнув і сів.

— Усе гаразд? — тихенько спитав професор.

Керн знову кивнув.

— Ну, давай далі, — прошепотів професор у свою руду бороду. — Aller. Неправильне дієслово. Je vais, tu vas, il…

— Ні, — перебив його Керн. — Сьогодні давайте візьмемо інше слово. Як буде «любити»?

— Любити? Aimer. Але ж це правильне дієслово!

— От саме тому, — відказав Керн.

Професора випустили через місяць. Злодія через півтора, а за кілька днів по ньому й шахрая.

Кілька днів Керн був у камері сам, потім йому привели двох нових співв’язнів. Він зразу побачив, що це емігранти. Один був уже літній, мовчазний, другий — років тридцяти. На їхній поношеній одежі видно було сліди неабияких зусиль підтримувати пристойний вигляд. Старший одразу ж ліг на нари.

— Звідки прибули? — спитав Керн молодшого.

— З Італії.

— Ну, і як воно там?

— Було добре. Я там два роки прожив. Тепер урвалося. Перевіряють усіх.

— Два роки! — здивувався Керн. — Оце здорово!

— Еге ж, але тут я за тиждень попався! І оце тут весь час таке?

— Останні півроку гірше стало.

Новак підпер голову руками.

— Скрізь гірше стає. До чого воно тільки йдеться?.. А як у Чехо-словаччині?

— Теж гірше. Забагато нас там. А в Швейцарії ви не були?

— Швейцарія надто маленька. Дуже скоро впадаєш в очі… І чом було мені не податися до Франції?.. — невидющим поглядом дивлячись перед себе, додав новак.

— А ви вмієте по-французькому?

— Умію, аякже! — новак пошкрябав розкуйовджену голову.

Керн зрадів.

— То давайте розмовляти французькою. Я оце якраз трохи навчився, і мені не хотілося б забувати.

Новак здивовано скинув на нього очима.

— Розмовляти французькою?.. — і холодно засміявся. — Е ні, вибачайте. Це надто безглуздо. Сидіти в тюрмі й цвенькати французькою! Химерні ідеї у вас у голові, слово честі!

— Анітрохи. Просто в мене химерне життя.

Керн іще трохи почекав — може, новенький передумає. Потім зліз нагору, на свої місце, і, лежачи, повторював у думці неправильні дієслова, аж поки не заснув.

Він прокинувся: хтось термосив його. Це був новачок, який не схотів розмовляти французькою.

— Поможіть! — задихався він. — Швидше! Людина повісилась!

Керн, іще сонний, підвівся. У сірій досвітній сутіні високо при вікні чорніла людська постать із повислою на груди головою. Керн миттю скочив з нар.

— Давайте ножа! Швидше!

— У мене немає ножа! Може, у вас є?

— А, чорт! Нема, відібрали. Я його підніму, а ви стягніть пасок через голову.

Керн став ногами на долішні нари й спробував підняти самогубця. Той був важкий, мов земна куля, куди важчий, ніж здавався на погляд. Одяг на ньому був холодний і мертвий, як і він сам. Напруживши всю свою силу, Керн ледве-ледве здужав підняти безживне тіло.

— Ну, швидше! — прохрипів він. — Стягніть пасок! Я ж не можу його довго держати отак!

— Зараз…

Кернів напарник зліз на горішні нари й заходився шпортатись біля шиї самогубця. Та майже зразу ж опустив руки, похитнувся й почав блювати.

— Сто чортів вам у пельку! — загорлав Керн на нього. — Більше ви нінащо не здатні? Відчіпляйте! Швидше!

— Я не можу дивитись, — простогнав новачок. — Оті очі! І язик!

— Ну, то злізьте додолу, подержіть ви його, а я зніму пасок!

Передавши йому важелезне тіло, Керн видерся нагору. Видовище

було страшне. Сине, набрякле обличчя, вибалушені, немов полопа-ні, очі, товстий чорний язик… Керн узявся за тонкий ремінець, що глибоко врізався в розпухлу шию.

— Вище! Підніміть вище!

Внизу щось захарчало. Кернового напарника знову знудило. Він пустив з рук тіло самогубці, й у того від ривка ще дужче вилізли з орбіт очі, висолопився язик, наче в страхітливому глузуванні над безсиллям живих.

— А, бісова душа! — Керн розпачливо шукав у думці способу, як привести новачка до тями. Раптом, мов блискавка, у нього в голові сяйнула сцена сутички між білявим студентом і арештантом-служ-ником. — Ти, стерво слиняве! — ревнув він. — Берись зараз же як слід, бо я з тебе кишки випущу! Живо, боягузе нещасний! — Розмахнувшись ногою, Керн ударив того навмання і відчув, що влучив добре. Потім ударив ще раз, з усієї сили. — Я тобі голову розвалю! Піднімай, швидше!-

Чоловік унизу мовчки підкорився.

— Вище! — навіснів Керн. — Вище, ганчірко ти паскудна!

Чоловік підняв тіло вище. Кернові пощастило розсмикати зашморг

і стягти його через голову самогубця.

— Так, тепер опускаймо його!

Вони вдвох опустили безживне тіло й поклали на нари. Керн шарпонув жилетку на самогубцеві, розстебнув пояс штанів.

— Стукайте у двері, кличте варту! Я робитиму штучне дихання.

Ставши навколішки в узголів’ї, він узяв мертві, холодні руки старого в свої — теплі, живі — й почав ритмічно піднімати та опускати їх. За кожним рухом у грудях самогубця хрипко клекотіло. Керн кілька разів нахилявся, прислухаючись, над сивуватою чорноволосою головою, але віддиху почути не міг. Чоловік, що не хотів розмовляти французькою, гатив у двері й кричав:

— Варта! Варта!

Голос його глухо відлунював у високій камері.

Керн без упину мотав руками. Він знав, що штучне дихання часом доводиться робити не одну годину. Але скоро він облишив свою роботу.

— Дихає? — спитав чоловік біля дверей.

— Ні. — На Керна раптом налягла важенна втома. — Та й навіщо це?.. Він же сам хотів умерти. Так навіщо ж йому перешкоджати?

— Але ж на Бога!..

— Тихше, ви! — погрозливо просичав Керн. Почути зараз іще хоч слово — це було понад його силу. Він знав усе, що хоче сказати його напарник. Але він знав і те, що ця людина повіситься знову, хоча й пощастить її врятувати. — Спробуйте самі, як хочете… — вже спокійно сказав Керн за мить. — Але він, напевне, добре знав, чому так робить.

Надійшов наглядач.

— Що за Гвалт? Показилися, чи що?

— Та ось людина повісилась!

— Господи! Не було клопоту! Живий іще?

Наглядач відімкнув двері. Від нього тхнуло копченою ковбасою й вином. Спалахнув ліхтарик.

— Що, неживий?

— Здається…

— Ну, то полежить до ранку. Хай Стернікош із ним морочиться. Я нічого не чув і не знаю. — Наглядач повернувся, щоб вийти.

— Стривайте! — гукнув Керн. — Зараз же викличте санітарів. Із швидкої допомоги.

Наглядач вилупив на нього очі.

— Якщо за п’ять хвилин їх не буде тут, я таку бучу здійму, що вас із служби потурять! — додав Керн.

— Адже ж його ще, може, вдасться врятувати! Киснем! — озвався з глибини камери другий в’язень, що, схилившись темною тінню над самогубцем, усе піднімав та опускав йому

1 ... 129 130 131 ... 301
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"