Читати книгу - "На скрижалях історії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тяжкі думи... У них буває там, де й не хочеться, а то й нереально. Вони затягли його до небіжчика батька. Бачить його в труні, бо сам ховав із сестрами: широка сива борода лежить на грудях, а більше не пригадує нічого. Уже двадцять років тліє в землі батьковий прах.
Мамину могилу не знайшов. Не уявляє її тепер, уже минуло двадцять шість років, як у землі вона лежить. Її поховали без нього, далеко був від сім'ї, мотали його українськими степами круговії Української революції. Сестри розповідали:
— Мама страдниця, доля якої була гіршою за полин. Віддавала Богові душу в 1918 році вночі, у той час, як проти нашої хати через річку палав панський палац поміщика Дмитра Давидова. Поклали мертву на лаву, схрестили їй вистраждані руки на запалих грудях. Воскову свічку не світили, бо важко було її дістати. У хаті від заграви пожежі було видно як удень. Поголосили, потужили, а потім доправили небіжцицю на сільське кладовище, де попивали ближні й дальні родичі й просто односельці.
У пам'яті залишилися мамині пісні, які співала вона над колискою їм, своїм діткам, і казки, що в їх дитячій уяві закарбувалися навіки. Так кожна сім'я має свій початок, розквіт і кінець. Такий закон природи й людського буття.
VIНадійшов лист із Алма-Ати від брата Якима: «Лежу дуже хворий, мабуть останнього оце листа тобі пишу, мій дорогий менший брате». І дійсно, лист був останній. У той 1943 рік Якима не стало.
Невідомо, де решта братів тепер. Знає лише, що старший на рік брат Антін лежить поряд із батьковою могилою на вербівському кладовищі. Є ж десь брати Артем, Павло, Олекса, Гриша, тільки де вони? Є ще сестра Горпина, до війни була в Моздоці, друга сестра Марія живе у Вербівці. Розкидала доля їх сім'ю по білому світу.
У школу не пішов, лежить хворий. Капітоліна Петрівна забігла до нього зранку й уже знає про це. Учителька третього класу Курзюк Катерина принесла поснідати, поставила термометра й попередила:
— У вас грип, надвір не виходьте!
Після уроків навідали старшокласниці: вимили підлогу, витопили в грубці й плиті, прибрали в кімнаті. Увечері не забарилися й хлопці, принесли потужну електролампочку, бо в нього слабенька. Так відвідували поки не видужав. На серці радість, давно не відчував такої уваги й людяності до себе.
Якось на шляху до школи перепинили його шкільні техробітниці:
— Дрова дубові, міцні, через це давно в нас розвалились топорища. Завгосп Зімін не зугарний зробити нові, а самі ми не вміємо.
Узявся він сам за роботу. І пішло-поїхало! Довелося також вставляти дно у відра, бо їх ніде купити, а Зімін навіть молотка в руках ніколи не тримав. На щастя, знайшов Іван у сараї біля квартири інструменти бляхаря, мабуть німець, що тут проживав, обожнював цю справу.
Мати директриси просить полагодити їй каструлю, що продірявилася. Коли ж довідались інші, що він майстровитий, потягнулися вервечкою сусідки з кухонним посудом й іншим господарським причандаллям. Що ж поробиш? На безриб'ї й рак риба! Довелось уважити всім, добре що все це він уже робив у батьківській кузні. Голова сільської Ради Зайцев, який поселився в кімнаті, де раніше жив Іван, дивується:
— Уперше бачу, що вчитель та ще й завуч школи, має такі «золоті руки».
Сам він колишній бухгалтер, не здатний навіть розколоти поліна.
Дивно, що в селі немає ні клубу, ні інших якихось закладів, навіть пивнушки. Чим же цікавилися, як проводили дозвілля тут німецькі хазяї?
При ткацькій фабриці також нічого не має. Одна тільки аптека в селі та ще добротна школа, збудована нещодавно. Іноді піонервожата Оля Топольська виступає з хором у клубі, який наспіх обладнали в порожній хаті. Вона грає на піаніно, уміє організувати дитячий хор, оце й все, що є з культурного дозвілля в селі.
VIIПідходить новий 1944 рік. Шість разів Іван зустрічав це свято в неволі, тепер відзначає його вже на свободі. У районі, годині о десятій вечора, у першій школі зібралися вчителі, лікарі й запрошені офіцери місцевого гарнізону з оркестром. У залі любителі танців кружляють парами під патефон. Не встигають міняти платівки з піснями Леоніда Утьосова, Клавдії Шульженко, старовинними вальсами «Амурські хвилі», «Дунайські хвилі», «На сопках Манджурії». Атмосфера справді напрочуд святкова.
Згодом запросили всіх зайняти місця за столами, які винесли з суміжної класної кімнати. Усі втихомирились і розсілися, тоді розпорядник вечора голова профспілки вчителів Бершацький оголосив:
— Наше частування не таке розкішне, більше традиційне, такі обставини нині. Думаю, що ми зараз вип'ємо половину своєї порції, а решту — рівно о дванадцятій годині. Згода?
Перед кожним поставили тарілку й кухлика. Усі випили трішки й закусили смаженою рибою. Жінки доливають із своїх кухликів сусідам-чоловікам. Після такої «зарядки» почали співати й танцювати. Хоч у кожного, певен Іван, на серці туга, як і в нього. Іде війна, і не має в цьому залі жодної людини, котру б вона не торкнулася своїм крилом.
Як і годиться, о дванадцятій годині всі знову повернулися за столи. Узяв слово місцевий лікар:
— Бажаю всім щастя й здоров'я в наступному 1944 році! Вип'ємо за те, щоб наша армія прогнала лютого ворога з нашої землі й добила в його лотові!
Говорив він так
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На скрижалях історії», після закриття браузера.