Читати книгу - "Вовк-тотем"

Чень Чжень постійно помішував густу кашу — на молоці й з м'ясом, тож над горщиком піднімався густий пар і поширювався запах молока, м'яса й пшона; він був такий апетитний, що всі — й малі, й великі — собаки зібралися надворі біля дверей юрти й почали скавучати. Однак цю кашу Чень варив спеціально для маленького вовка, технології її приготування він навчився в Ґасмаа, яка таким чином годувала цуценят: у степу, перед тим, як їх відучити від молока, і зразу після того, цуценята повинні переходити на цю м'ясо-молочну кашу. Ґасмаа казала, що така «хитрість» корисна для їхнього росту, адже якими високими й сильними виростуть собаки, залежить від того, що вони їли в перші три-чотири місяці відразу після того, як припинили ссати материнське молоко, адже саме в цей час у цуценяти активно росте хребет, і якщо пропустити ці три-чотири місяці, потім як гарно їх не годуй, вони вже більше не виростуть. Цуценя, якого гарно годували в цей час, виросте ледь не вдвічі більшим за цуценя, якого годували у звичайний спосіб; а цуценя, якого годували погано, потім ніколи не зможе перемогти вовка.

Одного разу, коли їхня група тягала каміння, щоб звести огорожу для загону, Ґасмаа, вказуючи на худого, малого й облізлого собаку однієї з родин, сказала стиха Ченю, що цей собака — рідний брат Бара, вони — від однієї сучки, але бачиш, яка між ними різниця! Чень Чжень просто не міг повірити, що між собаками-братами існує така значна невідповідність у статурі, як між У Суном та У Даланом.[111] У степу, де володарюють зграї вовків, для собаки недостатньо бути просто гарної породи, ще й потрібно добре харчуватись. Тому коли Чень Чжень узявся вигодувати вовка, він від самого початку намагався не припуститися помилки й дуже ретельно дотримував усіх рекомендацій Ґасмаа з досвіду годування цуценят.

Він також пам’ятав слова Ґасмаа про те, що коли цуценята відлучаться від материнського молока, у степу починається змагання жінок і вовчиць: вовчиці докладають усіх сил, полюючи на ховрахів, байбаків та ягнят, щоб нагодувати своїх дітей, ще й максимально навчають при цьому їх самих ловити гризунів. Вовчиці — гарні матері, адже в них немає ні печі, ні вогню, ні каструлі, щоб зварити своїм діткам м’ясну кашку, однак пащі мам-вовчиць насправді ще кращі, ніж залізні каструлі в людей: адже вовчиця використовує свої зуби, шлунок і слину, щоб перетравити байбака чи ховрашка на ту саму чудову м’ясну кашку — рідку й теплу, й нагодувати нею вовченят. Малі найдужче полюбляють цю їжу і ростуть завдяки їй так швидко, як трава навесні.

А степові жінки знають, що свої трудові одиниці під час нічних чергувань вони заробляють завдяки собакам. Тому жінки мають бути більш дбайливими, ніж вовчиці. Тож у степу завжди виходить так, що ліниві жінки мають і поганих собак, а працелюбні жінки вигодовують великих собак. Коли приїжджаєш у степ, достатньо тільки подивитись на місцевих собак, і легко дізнаєшся, яка господиня в цій родині. Після цього Чень Чжень усіляко намагався розхвалити Бара, чим так веселив Ґасмаа, що вона аж згиналася від сміху. Ченю завжди хотілося вигодувати такого ж великого собаку, як Бар, а тепер він прагнув перевершити й вовчицю, вигодувавши великого й сильного вовка.

З тих пір, як у нього з’явилося вовченя, Ченю довелося змінити багато своїх звичок. Чжан Цзіюань часто брав Ченя на кпини, зауважуючи, чого це він став таким дбайливим, ніби бабуся чи мамуся, і таким ретельним. Чень і сам усвідомлював, що приділяє увагу догляду за своїм вихованцем більшу, ніж вовчиця чи Ґасмаа. Він домовився із Ґао Цзяньчжуном, що буде виконувати за нього деяку хатню роботу, а той дозволить йому доїти корів. Щодня він також збирав для вовченяти обрізки м’яса, а оскільки для росту кісток годувати маля лише молоком було недостатньо, Чень вирішив додавати йому в їжу й кальцій. Його самого мама в дитинстві декілька років годувала пігулками кальцію, тож він мав про це певне уявлення й, обрізаючи для маляти м’ясо з кісток вівці чи корови, він зістругував трохи м’якої кісткової маси. Одного разу він навіть пішов до санітарного пункту при Комітеті й приніс звідти половину пухирця пігулок кальцію, щодня дробив їх по одній каталкою і додавав до м’ясної каші. До цього, звичайно, ні вовчиця, ні Ґасмаа не додумались. Крім того, Ченю постійно здавалося, що м’ясна каша недостатньо поживна, тому він додавав у неї трохи масла й дрібку солі. Тож каша в нього виходила такою запашною, що він і сам би не відмовився з’їсти миску. Однак, згадуючи про трьох малих цуценят, він тільки ковтав слину.

І вовченя не барилося з ростом. Воно завжди наїдалося, як барабан, або як завжди радісний пузань Майтрея,[112] і росло, як гриби восени, тож уже було на цілих півноса довше за цуценят.

Коли Чень Чжень уперше годував малого своєю м’ясо-молочною кашею, він переживав, що справжній хижак не їстиме зерно. Адже його страва хоч і називалась «м’ясною кашею», в її основі все ж було пшоно. Однак результат перевершив його очікування: коли він поставив перед вовченям горщик із запашною м’ясною кашею, маля залізло в нього всією мордочкою й почало жадібно ковтати кашу, задоволено рохкаючи при цьому й часто дихаючи; воно підняло голову тільки тоді, коли з’їло всю кашу й вилизало миску. Чень Чжень і подумати не міг, що вовки можуть їсти кашу, однак згодом він помітив, що саме пшоно, без м’ясного фаршу й молока, вовченя дійсно відмовляється їсти.

Тепер дорогоцінна м’ясо-молочна каша для вовченяти вже охолонула. Чень поставив горщик із кашею на полицю для мисок