Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

них не виявив, якби вони були тільки гарними медалями, а не медальйонами, які берегли любовні спогади. А Сен-Лу не сиділося, він приховував під усмішкою дворака завзяття воїна, і, дивлячись на нього, я думав про те, що такий самий енергійний обрис трикутного обличчя, як він, природніший для бойовитого лучника, ніж для витонченого ерудита, мали, мабуть, його предки. Під тонкою шкірою вгадувалося зухвальство будови, феодальна архітектура. Його голова нагадувала вежу старовинного дон-жону, зубці якої хоч і занедбані, але цілі, а в вежі тепер — книгозбірня.

Повертаючись до Бальбека, я весь час і майже несвідомо, як приспів, приказував про незнайомку, якій рекомендував мене Робер: «Яка розкішна жінка!» Звісно, ці слова я твердив не після тривалого розмислу, а в піднесеному гуморі. А проте, якби я мав при собі тисячу франків і якби ювелірні крамниці були ще відчинені, я купив би незнайомці перстеника. Коли наше життя точиться в різних площинах, доводиться щедро віддавати себе людям, які завтра тебе зовсім не обходитимуть. Але ти повинен відповідати за вчорашні свої слова.

У такі вечори я повертався пізніше і в номері, вже не ворожому мені, залюбки лягав у постіль, а тим часом, коли я тільки приїхав, то переконував себе, що мені в цій постелі буде незручно; нині ж, кажу, моє втомлене тіло шукало в ній підпори; спершу стегна, потім крижі, потім плечі намагалися в кожній своїй точці так щільно обіпнутися простирадлами, ніби моя змора — скульптор і їй хотілося зняти зліпок з усього тіла. Але заснути я не міг, я відчував, що вже світає; спокій, здоров'я де тепер і дівалися. Мене огортало розпачливе почуття, що я їх уже ніколи не віднайду. Щоб вони до мене вернулися, мені потрібен довгий сон. А як я і здрімну, через дві години мене все одно збудить симфонічний концерт. Нараз я засинав, провалювався в той важкий сон, який відкриває нам повернення молодосте, відродження минулих років, утрачених почуттів, розутілення, переселення душ, змертвихвстання, відступ до нижчих царств природи (кажуть, що ми часто бачимо вві сні звірів, але майже завше забувають, що вві сні ми самі — звірі, позбавлені розуму, який кидає на речі світло достеменности; уві сні видовисько життя постає перед нами якимсь маревом, маревом хвилинним та ще й приреченим одразу на забуття; попередня картина поглинається наступною, як у чарівному ліхтарі при зміні шибочки одне зображення напливає на інше), — усі тайни, які нам нібито незнані і в які насправді нас утаємничувано майже щоночі, так само як і в іншу велику тайну, тайну знищення і воскресіння. Оскільки я ставав ще неуважнішим через те, що рівбельська вечеря погано перетравлювалася, послідовне і перебіжне освітлення темних закамарків моєї минувшини робило з мене істоту, для якої найвищим щастям було б спіткати Леграндена, з яким я оце вві сні розмовляв.

Потім навіть власне життя сховалося від мене за новою декорацією, поставленою нібито на авансцені, декорацією, перед якою, поки за нею перелаштовують сцену, дається інтермедія. Та інтермедія, в якій я грав, була у стилі східної казки, я нічогісінько не міг пригадати ні про своє минуле, ні про самого себе відтятий від сцени надто близько поставленою декорацією, я виступав у ролі того, кого вибивають палицею і кого карають за провину, невідому мені самому: за те, що я перебрав портвейну. Потім я раптом прокидався і виявляв, що проспав симфонічний концерт. Полудень минувсь, у цьому я переконався, глянувши на годинника після кількох спроб підвестися, спроб спершу марних, уриваних відкиданням на подушку, але відкиданням на хвильку-дві, як буває після сну і після всякого сп'яніння, хоч би чим воно спричинялося: перепоєм чи одужанням; а втім, ще не глянувши на годинника, я знав, що вже по дванадцятій. Учора ввечері я був усього лише спустошеним, невагомим створінням і (адже для того, щоб сидіти, треба спершу полежати, а щоб мовчати, треба виспатися) весь час рухався і без угаву балакав, був позбавлений стійкости, центру ваги, був запущений у простір, і мені ввижалося, що цей похмурий політ може тривати, поки мене занесе аж десь на місяць. Та якщо уві сні мої очі не бачили, котра година, то моє тіло вміло визначити час; воно вираховувало його не з циферблату, позначеного на поверхні, а з дедалі сильнішого напливу моїх зміцнілих сил, що їх немов могутній дзиґар ліком своїх хвилин, поділка за поділкою, переливає вниз від мозку до тіла, де нині купчилися вони всі, аж до колін непочатий надмір їхніх запасів. Якщо правда, що море було колись нашою рідною стихією і що для того, аби зміцніти, треба знов занурити в нього кров, то з не меншою підставою те саме можна сказати і про забуття, про духове небуття; поринувши в нього, тобі здається, ніби ти кілька годин перебував поза часом; але сили, нагромаджені за цей час і ще не зужиті, так само відмірюють його своєю кількістю, як ходики або сипучий пісок у клепсидрі. Зрештою урвати такий сон не легше, ніж тривале чування, бо все на світі поривається до продовження, і якщо правда, що деякі наркотики присипляють, то довгий сон — це ще дужчий наркотик, пробудження в такому разі дається важко. Як моряк, що вже добре бачить пірс, куди причалить його судно, все ще кидане хвилями, я думав про те, що треба глянути на годинника і встати, але моє тіло щосекунди відкидало в сон; пристати було непросто, і, перш ніж звестися на рівні, дійти до годинника і зіставити його годину з тією, яку показувало багатство тілесних сил, якими тепер повнилися мої натомлені ноги, я ще разів зо два, зо три відкидався на подушку.

Нарешті я узрів ясно: «Друга година дня!»; я дзвонив, але одразу ж знов западав у сон, цього разу, мабуть, куди довший, якщо судити з повноти відпочинку і з виниклого в мене, тільки-но я прокидався, враження, що минула довга-предовга ніч. Франсуаза, будячи мене, говорила, що вона прийшла на мій дзвінок. Цей другий сон, який здавався мені довшим за перший і якому я завдячував таким чудовим гумором і таким повним забуттям, тривав, можливо, не більше як півхвилини.

Бабуся відчиняла двері до мого номера, я питав її про сімейство Леґранденів.

Сказати, що я повертався до спокою та здоров'я, було б сказати надто мало: бо вчора мене від них відмежовувало