Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

У деяких, хоча й болючих точках поки що порожньої голови, яка колись таки трісне і вже назавше випустить їх, мої думки знову відзискували своє місце, щоб зажити життям, яким вони досі, на жаль, не вміли скористатися.

Я ще раз уникнув нічниць, потоку, цілої лавини нервових нападів. Я вже анітрохи не боявся всього, що загрожувало мені попереднього дня, коли я втратив спокій. Нове життя відкривалося переді мною, ще не зробивши жодного руху, бо я й досі відчував себе розбитим, але бадьорим, я раював блаженством утоми; вона відокремила одну від одної і попереламувала кістки моїх ніг, моїх рук, і тепер мені здавалося, ніби вони переді мною складені і їм хочеться зростися, повправляти їх на місце залежить від мене, треба тільки заспівати, як будівничому в байці.

Нараз переді мною постав образ молодої блондинки з сумним виразом на личку, тієї, що я бачив у Рівбелі, тієї, що тільки глянула на мене. Протягом вечора мені подобалися й інші, тепер вона одна вилонювалася з глибин моєї пам'яти. Мені здавалося, ніби я їй запам'ятався, я ждав, що вона пришле до мене когось із рівбельських служників. Сен-Лу не знав її, але думав, що вона жінка порядна. Було б важко бачитися з нею, бачитися постійно. Але задля цього я був готовий на все, я думав тільки про неї. Філософія любить міркувати про волю і необхідність. Мабуть, ні в чому так повно не виявляє себе необхідність, як в епізоді, коли з допомогою підіймальної сили, загнаної, поки ми діємо, всередину, вона, тільки-но думка втихомирюється, підхоплює один з наших спогадів, досі пригнічений безладом на рівні решти всіх, і виштовхує його вгору, бо, хоча ми про це і не здогадувалися, чарів у ньому було більше, ніж у будь-якому іншому, та ба, ми звертаємо на це увагу через двадцять чотири години. А воднораз, може, це і найвільніший акт, бо він ще не залежить від звички, цієї своєрідної розумової манії, яка в коханні сприяє відновленню однієї-однісінької людської подоби.

Було це, власне, другого дня потому, як переді мною так чарівно продефілювали дівчата. Я спробував про них розпитатися в тих, хто щороку навідувався до Бальбека й зупинявсь у нашому готелі. Жодними даними я так і не розжився. Чому — це мені потім розтлумачила одна світлина. Хто б міг тепер розпізнати в них, вирослих — віднедавна — з того віку, коли люди так разюче змінюються, аморфну і все-таки гожу, ще зовсім дитинну бурсу дівчаток, які заледве кілька років тому сиділи на піску довкола намету, утворюючи якесь білясте сузір'я, де можна було розрізнити пару очей, що блищали яскравіше, ніж інші, лукаве личко, біляве волосся, розрізнити й одразу ж утратити з очей, миттю злити їх водне всередині розпливчастої молошно-білої туманности?

Безперечно, за тих іще недавніх часів невиразне було не враження від гурту, як у мене вчора, коли він появився переді мною вперше, а сам цей гурт. Тоді ці маленькі дівчиська були на нижчому щаблі розвитку, коли індивідуальність ще не кладе відбитку на кожне обличчя. Подібно до первісних організмів, у яких особні майже не існує, у якої вона створюється не так кожним поліпом зокрема, як зліпленою з них колонією поліпів, вони горнулися одна до одної. Вряди-годи одна з них звалювала додолу свою сусідку, і тоді дикий регіт, — а сміх був, здається, єдиним об'явом їхнього внутрішнього життя, — стрясав ними всіма одночасно, затираючи, зливаючи ці нечіткі перекривлені личка в драглі єдиного кетяга, іскристого і тремтливого. На старій фотографії, яку вони мені потім подарували і яку я зберіг, їхня дитяча громадка налічує рівно стільки само статисток, скільки згодом брало участь у дефіле жінок; відчувається, що на пляжі вони мали вже вирізнятися незвичайною плямою, що брала на себе очі; але особистість кожної можна зрозуміти лише умоглядно, беручи в рахубу всі можливі замолоду перетворення аж до тієї межі, коли нові форми заявлять про свої права на іншу особистість, яку теж доведеться розпізнати за високим зростом і витким волоссям, гожі риси якої, мабуть, викривляла зморшкувата гримаса, видима на знімку; а що відстань, пройдена за короткий час тілесною подобою кожної з цих дівчат, давала про цю зміну вельми невиразне уявлення і що, з другого боку, те, що мали вони спільного, тобто гуртового, і тоді вже випиналося різко, то навіть найкращі приятельки плутали їх іноді на фотографіях, аж поки сумніви розбивалися завдяки якійсь оздобі, що її, як було точно відомо, носила лиш одна з них. Та доба, така відмінна від теперішнього дня, коли я їх побачив на узмор'ї, така відмінна і водночас така недавня, минула, а вони так і не розучилися сміятися, як я переконався вчора; але цей сміх був уже не дзвінкий сміх, майже дурний сміх дитинства, спазматичне відпруження, від якого їхні голови щохвилини пірнали, — мов табуни пліток у Вівонні, що зненацька пропадали у глибові, аби через мить з'явитися знову; обличчя дівчат тепер були самобутні; очі їхні скеровані до певної мети; і тільки непевність, розпливчастість мого первісного, вчорашнього, сприйняття могла поєднати без розбору — як це робив їхній давній сміх та старі світлини, споради[175], які нині набули своєрідности і відірвалися від блідої мадрепори.[176]

Звісно, коли мене поминали гарні дівчата, я обіцяв собі ще раз зустрітися з ними. Зазвичай такі дівчата більше не появляються, зрештою пам'ять, яка швидко забувала про їхнє існування, на превелику силу відшукала б їхні риси; наші очі не впізнали б їх, мабуть, а тим часом перед нами вже сунуть інші дівчата, яких ми теж більше не побачимо. Але часом — і так саме й сталося з зухвалим роєм — випадок уперто спроваджує їх до нас. Випадок цей здається нам щасливим, бо ми пізнаємо в ньому якийсь організаційний почин, силу, скеровану на упорядкування нашого життя; завдяки йому стає міцною, невідворотною, а іноді — після перерви, яка подає надію, що ми перестанемо згадувати, — і жорстокою постійність образів, які