Читати книгу - "Очікування шторму"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що ти зробив? — запитав Каїров.
— Ще нічого. Ось приїхав сюди. Ясно, свинячої тушонки там уже нема. Її переховали. Та факт залишається фактом, що надходить вона через ваші канали. Найшвидше, з воєнфлотторгу. Неллі запам'ятала в обличчя того офіцера. На випадок чого вона може пізнати.
Чирков запитав:
— З Дорофєєвою був морський офіцер?
— Морський.
— Цілком можливо, що це був Роксан.
Інтендант. Каїров погодився з думкою Чиркова:
— Треба перевірити цю версію. Вона найімовірніша.
Старшина Туманов виявляє ініціативу
Погляд квартирантки чіпко, немов прожектор, обмацує сантиметр за сантиметром, але сіна на горищі багато, балок і перекладин також. А Ваня Манько — зовсім ще маленький хлопчик. Закляк він з переляку. Стоїть, не поворухнеться. Півтемрява заслонює його. Півтемрява — то добре!
«Щурів на горищі до дідька!» — може, вирішує, квартирантка. А може, згадує прислів'я: «Страх має великі очі». Й думає, що підозрілий шум їй привидівся.
Вона зачиняє за собою люк. І по драбині спускається в сіни.
А Іван ще довго стоїть нерухомий. І думки в його голові щонайтривожніші.
Хто ця жінка? В селищі її ніхто не знає. Чужа вона рибалкам. Чому на горище підіймалася, в бінокль на батарею дивилася?
Минає година, друга. Хлопчина розуміє, що квартирантка — Єфросинія Петрівна — вже давно пішла в школу.
Й старшокласники тепер під її пильним поглядом розв'язують приклади з алгебри. Та лячно розставатись Іванові з горищем. Куди піти? Кому розповісти про свої здогадки? Директорові школи? А раптом він у відповідь: «Ти мені, Манько, зубів не забалакуй. Відповідай, чому втік з уроків?»
Директор суворий. А голос у нього скрипучий, наче розсохла підлога.
Ні, до директора Іван не піде. До директора нехай дівчата звертаються.
Так і не прийнявши рішення, з ким поділитися таємницею, Іван попрощався з горищем і вийшов на вулицю. Сонце вже давно перейшло зеніт і тепер націлювалося на ріг, де скеля, темна — при такому освітленні наче вирубана з вугілля, — стикалася з лінією горизонту.
Було близько третьої години дня. Незабаром з моря прийдуть шаланди. Тоді можна буде про все розповісти матері. А мати Івана, яку в селищі всі звуть просто Марусею, жінка високого зросту, на руку важка. Вона (коли що!) цю нещасну квартирантку в баранячий ріг скрутить.
І раптом Іван чує — поруч на вулиці стукає мотоцикл. Мотоциклісти — рідкість у селищі. Чи можна упустити такий випадок? За мить Іван опинився за хвірткою. Він бачить мотоцикл, на ньому міліціонера. Мотоцикл розвертається біля крамниці й завмирає.
Старшина Туманов зліз з мотоцикла. Кілька разів присів, щоби розім'яти затерплі ноги.
Хлопчина років одинадцяти, обстрижений наголо, в старенькому піджачку, з-під якого гордо маячить матроський тільник, наблизився до Туманова й чемно сказав:
— Здрастуйте, дядечку міліціонер. Мене звати Іван. Прізвище моє — Манько. Вчуся в четвертому класі. А живу онде, в тому вицвілому будинку. Тато на фронті воює, а мати рибалить.
— Молодець, — сказав старшина Туманов, не розуміючи, для чого все-таки такий довгий вступ. І хотів було додати: «Славний хлопчик».
Але Іван перебив його:
— Дядечку міліціонер, я вам маю заяву зробити.
Від слова «заяву» повіяло чимсь рідним і зрозумілим. І старшина Туманов ласкаво кивнув Іванові: мовляв, давай!
Іван розповів, як утік з уроків, заліз на горище, побачив квартирантку, що розглядала в бінокль батарею на скелі.
— А бінокль великий був? — із сумнівом запитав старшина Туманов.
— Ні-і… Маленький.
— Театральний.
— Маленький… Заарештувати її треба, дядечку міліціонер.
Старшина Туманов вагався:
— Заарештувати. Кажеш, у бінокль на скелю дивилася… Підозріло, з одного боку. А з другого… Скажи мені, батарейці до вас у селище ходять?
— Обов'язково.
— Ось… Раптом учителька ваша з кимсь із артилеристів познайомилася. Покохала. В бінокль на нього дивиться. Для натхнення, значить. Уловлюєш?
— Ні, — чесно признався Іван.
— Бо малий, тому й не розумієш. Ну, припустімо, якби радіостанцію в неї побачив або динаміт — це докази. А бінокль — факт сам по собі непереконливий. Ти нікому про це ще не говорив?
— Нікому.
— І помовч. Для порядку ми документи в неї перевіримо, прописочну. Якщо порушення будуть, затримаємо, якщо в повному порядку, відпустимо. Зрозумів, малий?
— Зрозумів, товаришу міліціонер.
— А тепер хочеш, я тебе на мотоциклі до школи відвезу?
— Дуже хочу. Тільки відвезіть мене в інше місце.
— Жартівник! Учителька ж у школі.
— Ви одразу там документи перевірятимете? — здивувався Іван.
— Ну то й що? Перевірка документів у теперішній час — справа звичайна…
На кладовищі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Очікування шторму», після закриття браузера.