Читати книгу - "Очікування шторму"

— Гарна дівчина. — Чирков, зовсім як школяр, шморгнув носом і втупився в підлогу поглядом, дошки лічити став.

— Гарних дівчат багато, — сказав Каїров і зі смутком додав: — Цим прекрасне життя, цим і сумне… Ну що ж, тепер можна і в їдальню.

Піти не довелося. Завадив телефон.

— Золотухін? — перепитав Каїров. — Вітаю, Дмитре. До мене? Через п'ять хвилин? Давай, жду…

Каїров наче не хотів розлучатися з телефоном; навіть поклавши трубку на важелі апарата, він продовжував погладжувати її пальцями.

— Обід пересувається на півгодини, — сказав він Чиркову. — А поки в очікуванні Золотухіна я розповім, як закохався вперше. Не заперечуєте?

Звичайно, ні! Чиркову приємно, що великий начальник, заслужена людина, удостоює його, капітана, своїм довір'ям. Чирков охоче сідає в крісло. Весь — увага.

Як стверджують злі язики, Каїрова хлібом не годуй, вином не напувай, тільки дай поговорити.

— Сорок чотири роки тому, а точніше, в одна тисяча дев'ятсотому році мені виповнилося шістнадцять. А їй було… Їй чотирнадцять. Але у нас в Азербайджані дівчата в такому віці виглядають як у Росії сімнадцятирічні.

— Сонце…

— Швидше повітря, рослинність. Щедрості багато. Ось організм, як бутон… Розцвітає. Звали її Ануш. Очима й обличчям вона була така ніжна й ласкава, як Оленка. Тільки волосся в неї було не світле, а чорне і блискуче… як твій чобіт. Я працював у шевській майстерні підмайстром. А батько Ануш був хазяїном цієї майстерні. Сухий, прямий, наче метр. Пам'ятаю, сидить у затінку під акацією, чотки перебирає. Ануш у майстерню зазирала рідко — вважалося негарно це за тих часів. Та на подвір'ї з'являлася, з подругами бавилася. І запримітила мене, а я її. Стали ми переглядатися. Вона часом гляне і зашаріється, як троянда. Шевці мені: «Давай-давай, не губися! Дурнем не будь!» А розмов я про жінок наслухався! О! — Каїров махнув рукою. — Ну тож якось хазяїн з майстрами на базар по шкіру поїхали — я сміло підійшов до Ануш. Не пам'ятаю навіть, що сказав. А вона швидко, мовби це було вже давно завчене, каже: «Приходь сьогодні ввечері в сад і заховайся за кущами бузку». Що приховувати, від радощів я сп'янів. Не міг вечора дочекатися. Час тягнувся, наче клей. Нарешті впали гранатові сутінки. Я — в сад. Сиджу, мов барс, між кущами бузку. Чую, Ануш пісеньку співає. Веселу, дитячу. Щоб мама з татом чули. Я — до неї. Вона злякано: «Це ти?» Й зупинилася зовсім близько. Ближче, ніж цей стілець, — Каїров показав на стілець, де висів його кітель. — А в мене ще ніколи дівчат не було. Не зустрічавсь я з ними. Не цілувався. Стою, не можу язиком поворухнути. Руки свинцевими зробилися. А вона швидко шепоче: «Обніми мене». Й знову пісеньку співає. Весело, пустотливо. Зовсім я розгубився. Це мені пізніше спало на думку, що вона співами увагу родичів одвертала. А тоді подумав: знущається з мене, сміється. Слова із себе вичавити не можу. Де там обніматися! Постояли ми так хвилин дві. Вона запитує: «Чого прийшов, бовдуре?» Тут я вже… Спаленів я. Схопив її за коси. А вона перелякалася. Зарепетувала: «Вай, вай, мамусю!» У хаті галас, крик. Родичі з рушницями. Я втікати. Втікати з міста. Й завела мене доля далеко. В Санкт-Петербург. На знаменитий Путіловський завод… Потім революція…

І ось, капітане, минуло двадцять п'ять років. Чверть віку. Багато. І я знову потрапив у Баку. І звичайно ж, пішов на ту вуличку, де була шевська майстерня. Склалося так, що я побачив Ануш. Вона жила в тому ж будинку, з чоловіком і численними дітьми. Це була повна, низького зросту, немолода жінка. Відомо, жінки Сходу старіють рано. Мені був сорок один рік. Стрункий, вродливий, у формі. Й вона впізнала мене, сказала: «Мірзо, чому ти тоді втік? Я сказала родичам, що на мене напали бандити. Я шукала тебе другого дня, ждала». — «Ануш, люба! — відповів я. — Хлопчиків шістнадцяти років не можна кохати, тільки в двадцять шість років вони гідні жінки». — «А я кохала тебе», — сказала вона. «Ми все одно не змогли б залишитися разом. Батько ніколи не віддав би тебе за бідного». Вона запитала: «Де ти був, Мірзо?» Я відповів: «Далеко, Ануш, я бачив багато різних країв. Пізнав багатьох людей. Тепер я будівник. Будую нове життя, при якому не буде бідних і багатих, а будуть просто рівні громадяни». — «Нехай благословить тебе аллах!» — сказала Ануш, і на її очах заблищали сльози. Згодом, капітане, в мене було багато захоплень. Але те перше кохання — це як перший квіт персика, як світанок, як світанкова роса.

Чирков з подивом дивився на сивого полковника. Зморшкам було тісно на його обличчі, та очі в Каїрова були дуже молоді й душа, здається, також.

Незабаром прийшов Золотухін. Привітавшись, він запитливо подивився на Чиркова. Каїров помітив погляд, сказав:

— Це мій помічник. Говори при ньому відверто.

— Справа дріб'язкова, — раптом засоромився Золотухін. — Але я подумав, що знати вам про це слід. Мірзо Івановичу, пам'ятаєте, ви цікавилися Дорофєєвою?

— Так, так. І ще цікавлюся.

— А ще пам'ятаєте випадок із свинячою тушонкою? Коли старшина Туманов упустив людину біля тайника? Так ось, сьогодні вранці Неллі з моїм молодшим сином Альошкою пішла до кравчині. Це мати барабанщика Жана — відома майстриня Марфа Іллівна Щапаєва. Раптом бачать вони попереду пару. Офіцер і Дорофєєва. Офіцер несе сумочку. Біля будинку Щапаєвої вони зупиняються. Офіцер передає сумочку Дорофєєвій. Ну а тут Альошка — мій молодший, ішачить, — побіг на пустир. Неллі побігла за ним. Потім дивиться, офіцер один стоїть. Очевидно, Дорофєєву