Читати книгу - "Зоряні крила"

— Це провокація, — різко сказав Крайнєв, дочитавши все до кінця. — Що це писала не Соколова, я можу поручитися. Я добре знаю, як вона пише, це не її слова.

— Але підписати могла вона, — заперечив Валенс.

— Ви що, вірите в зраду? — спалахнув Полоз.

— Я тільки хочу знати правду, — повільно відповів директор.

— Значить, ви припускаєте можливість зради? — здивовано запитала Марина, для якої така думка була просто дикою.

— Я хочу знати правду, — повторив Валенс.

— Це, напевне, провокація, — сказав Крайнєв. — Я думаю, нам не слід хвилюватися і витрачати нерви з цього приводу. Марина бачила Соколову мертвою…

— А коли вона була тільки важко поранена? — заперечив Валенс. — А потім взяли її в полон, тоді якось…

— Замовкніть! — крикнув Полоз. — Чому ви намагаєтесь думати про людину якнайгірше?

— Ні, так я не думаю. Я тільки хочу знати правду, — повторив уже втретє Валенс.

— Зараз ви її не взнаєте, Адаме Олександровичу. Більше, ніж надруковано в цій газеті, не знає ніхто… Якщо у вас є якісь можливості, то попросіть наших розвідників чи партизанів узнати все, що діється у нашому інституті. А до того часу, я гадаю, всякі рішення будуть передчасними і напевне неправильними.

— Це, звичайно, справедливо, — відповів директор. — Зараз усяке рішення буде безпідставним, тільки дуже важко мені чекати, товариші.

Він сказав ці слова, і всім зразу стало ясно, як боляче йому самому, як хочеться, щоб швидше зникла ця невідомість, щоб віра в людину залишилася непохитною. Він узяв газету, згорнув її, хотів покласти у шухляду.

— Можна мені взяти цю газету, Адаме Олександровичу? — попросив Полоз.

— Прошу, тільки поводьтеся з нею обережно, я маю її віддати.

— Добре, я буду поводитися обережно. Дозволите іти?

— Так. Дуже шкодую, що не міг повідомити нічого приємнішого.

— Що правда, то правда, — похитав головою Крайнєв і вийшов. За ним рушили і Марина з Полозом. Новина просто приголомшила обох, і вони не зовсім розуміли, куди йдуть.

— Ходімо до мене, — не то попросив, не то наказав Полоз, і Марина слухняно пішла за ним.

Вони сіли поруч стола у кімнаті Полоза, де в цей час нікого не було — всі пішли на аеродром.

— Ти бачила Віру мертвою? — ніби з ножем до горла пристав до дівчини Полоз.

— Бачила.

— Розповідай.

Марина повільно, намагаючись не пропустити жодної деталі, розповіла про останню годину, проведену в степу біля розбитої машини. Вона говорила не поспішаючи, підшукуючи найточніші слова, і Полоз ясно зрозумів, що ніхто не торкався тіла Соколової, і цілком можливо, що вона була жива, але цього ніхто не помітив.

Вхопившись за голову, сидів він перед Мариною, і великі руки його стискали скроні все міцніше і міцніше. Коли дівчина закінчила, він утопив погляд в газету і довго дивився на велике фото, намагаючись усе відзначити, нічого не пустити, все збагнути.

Енергійний, протестуючий поворот голови Віри Михайлівни вразив і його. Ох, як добре знав він оцей рух. Ні, ніколи він не повірить, що його дружина зрадила. Такого не може бути, і він зуміє це довести.

Тільки як це зробити? Легше сказати, ніж здійснити. Але тепер він, Полоз, не має права залишатися бездіяльним, він мусить обстоювати честь Соколової!

Що робити? Це запитання ніби яскравими вогненними літерами писалося перед його очима і пекло мозок. Він аж застогнав від почуття безсилля і безпорадності.

Марина дивилася на нього співчутливо, на очі її навернулися сльози.

— Ясно тільки одно, — сказала вона, — всі мої розповіді ні до чого. Там було допущено помилку, Віра Михайлівна жива. Це єдине, в що я вірю. А всьому іншому я не вірю ні на крихітку. І коли все це з'ясується, ми всі будемо соромитися своїх сумнівів.

Полоз був їй безмірно вдячний за ці слова. В таку хвилину треба було, щоб хтось став на допомогу, щоб хтось підтримав його, і саме цю допомогу принесла Марина.

— Дякую, Марино, — сказав майор, — я вже якось сам тепер у цих справах розберуся.

— Ні, — сказала дівчина, — не сам. Віра Михайлівна була і моєю подругою. Ми всі будемо думати…

Але скільки вони не думали, ніхто нічого путнього не придумав. Михайло Полоз став похмурий, мабуть, ще чорніший, ніж у ті дні, коли прийшло повідомлення про смерть дружини, бо для кожної чесної людини легше взнати про смерть, ніж припустити хоч найвіддаленішу думку про можливу зраду.

Та скільки не міркував, скільки не мучився у безсонні ночі майор Полоз, нічого придумати не міг, Щодня з надією поглядав він на Валенса, сподіваючись почути якусь новину, але директор мовчав, бо і сам не знав нічого. І кінець кінцем таке життя стало для Полоза нестерпним. Він прийшов до Валенса і сказав:

— Мене, Адаме Олександровичу, треба відпустити. Далі я так жити не можу: або збожеволію, або вкорочу собі віку.

— Куди відпустити? — не зразу зрозумів Валенс.

— Спочатку до Москви, а там я вже розберуся, як мені треба діяти. Пілота-випробувача вам сюди дадуть не гіршого за мене, а я зараз у такому стані, що мені довіряти випробування крайнєвських літаків просто небезпечно.

Валенс уважно глянув на нього, замислився. Мабуть, Полоз мав рацію.

— У тебе вже є якісь плани?