Читати книгу - "Американська трагедія"

Як важко доводиться жінці,— завжди думала вона, слухаючи розповіді про життя і шлюб, про зради й нещастя, що випадають на долю дівчат, які поступалися перед мужчинами і були потім кинуті,— важко навіть тоді, коли жінка одружена і має підтримку від чоловіка, від його кохання — так любить, наприклад, її зять Гейбл Агнесу, і, звичайно, так батько її раніше любив матір, а Клайд — її, в ті часи, коли він палко присягався їй у коханні.

— Але тепер… тепер!

Та що б вона не думала про його колишні й теперішні почуття, баритися не можна було. Хоч як би змінилися їхні відносини, він мусить допомогти їй. Вона не знає, що робити, куди звернутися. А Клайд, напевно, знає. В усякому разі він якось сказав, що допоможе їй, коли що-небудь трапиться. Спочатку вона пробувала утішати себе, що, може, її побоювання перебільшені і все ще закінчиться щасливо, але коли й на третій день ці надії не справдилися, її охопив невимовний жах. Рештки мужності зраджували її. Якщо він тепер не прийде їй на допомогу, вона буде зовсім самотня, а їй необхідна підтримка, — порада — добра, дружня порада. О Клайд, Клайд! Якби тільки він не був такий байдужий! Він не повинен бути таким! Щось треба зробити — негайно, зразу ж, бо інакше… Боже, який це буде жах!

Між четвертою і п’ятою годиною вона припинила роботу і кинулася в гардеробну. Там вона поспіхом надряпала істеричну записку.

«Клайд, я мушу бачити тебе ввечері неодмінно, неодмінно. Ти повинен прийти. Мені конче треба щось сказати тобі. Будь ласка, приходь одразу після роботи чи даваймо зустрінемося де-небудь. Я ні на що не гніваюся і не ображаюся. Але мені необхідно бачити тебе сьогодні, необхідно. Будь ласка, відповідай зразу ж, де ми зустрінемося».

І Клайд, читаючи цю записку, одразу ж відчув у ній щось нове, дивне і лякливе; він оглянувся через плече на Роберту і, побачивши її бліде, змарніле обличчя, дав знак, що зустрінеться з нею. З її обличчя він зрозумів, що вона хоче сказати йому щось надзвичайно важливе, — бо інакше звідки це хвилювання і занепокоєння? Правда, він з тривогою згадав, що його запросили на цей вечір обідати до Старків, та все-таки треба спершу побачитися з нею. Але що ж сталося? Може, хто-небудь помер чи захворів? Якесь нещастя з її матір’ю чи з батьком, братом, сестрою?

О-пів на шосту він подався в умовлене місце, намагаючись догадатися, чому Роберта була така бліда і стривожена. І в той же час він говорив собі, що мрії, пов’язаіні з Сондрою, як видно, можуть здійснитися, а тому він не повинея заплутуватися, виявляючи надто велике співчуття до Роберти: йому треба зберегти свою нову позицію, триматися на певній відстані,—нехай вона зрозуміє, що він ставиться до неї не так, як раніше. На шосту годину він прийшов на місце побачення і застав там Роберту, яка журливо стояла у затінку, притулившись до дерева. Вона здавалася пригніченою, охопленою розпачем.

— У чому справа, Берта? Чого ти злякана? Що трапилося?

Вона так явно потребувала допомоги, що навіть його згасаюче почуття трохи віджило.

— Ах, Клайд, — сказала вона нарешті,— я просто не знаю, як сказати тобі! Так жахливо, якщо це підтвердиться…

Уже в самому її голосі, напруженому й тихому, виразно відчувалися невпевненість і туга.

— Та що таке, Берта? Чому ти не кажеш? — повторював він настійно і все ж обережно, прагнучи зберегти незалежний і впевнений вигляд (що не зовсім щастило йому). — Що сталося? Чого ти так схвилювалася? Ти вся тремтиш.

Ще ніколи в житті він не бував у такій ситуації і тому навіть тепер не здогадувався, в чому нещастя Роберти. До того ж він уже збайдужів до неї, йому було ніяково за свою недавню поведінку, і він не знав, як поводитися тепер, коли з Робертою явно сталося щось недобре. Він був усе ж надто чутливий до правил моралі й порядності, і не міг повестися з нею ганебно, навіть якщо цього вимагали його найчестолюбніші прагнення, не відчувши при цьому деякого жалю або хоча б сорому. А він ще боявся через усе спізнитися на обід до Старків і не міг приховати нетерпіння. Це не пройшло повз увагу Роберти.

— Пам'ятаєш, Клайд, — почала вона серйозно і рішуче: безвихідь її становища робила її сміливішою і наполегливішою, — ти казав, що коли зі мною трапиться нещастя, ти допоможеш мені.

Клайд згадав про недавні нечасті і, як бачив тепер, безрозсудні побачення з Робертою, коли якісь рештки почуття і взаємного потягу знову приводили його до випадкової і, звичайно, нерозумної фізичної близькості з нею, — і відразу зрозумів, у чому справа. Якщо вона каже правду, то це для нього великі, серйозні труднощі; він сам винуватий, що все це так заплуталося, і тепер треба діяти швидко і рішуче, бо інакше виникне ще гірша небезпека. І одночасно, під впливом своєї недавньої, але вже такої міцної байдужості до Роберти, він мало не запідозрив, що все це просто хитрощі, вигадка: вона почуває, що він розлюбив її, і хоче всіма правдами й неправдами удержати його, повернути його кохання… Але він швидко відкинув цю думку: надто пригніченою і нещасною здавалася Роберта. Він — ще невиразно — уявляв, яку катастрофу може означати для нього це ускладнення, і тривога заглушила його досаду.

— Але чому ти так думаєш? — вигукнув він. — Хіба ти вже можеш знати напевно? Можливо, завтра все буде гаразд.

Та в голосі його зовсім не було впевненості.

— Ні, не думаю, Клайд. Мені дуже хотілося б, щоб усе владналося. Та минуло вже два дні, раніше так ніколи не бувало.

Вона сказала це з таким глибоким розпачем, який одразу ж примусив Клайда відмовитися від думки, що вона хитрує з ним. Але він усе ще не наважувався подивитися просто у вічі тому, що сталося, і через це додав:

— Ну, не ще, мабуть, нічого не означає. Запізнення може бути й більше, ніж два дні,— хіба ні?

Його тон так явно викривав невпевненість і цілковиту недосвідченість, якої Роберта в ньому досі не знала, що вона зовсім стривожилася.

— Ні, ні, не думаю. Але який жах, якщо це правда! — вигукнула вона. — Як по-твоєму, що я мушу робити? Ти не знаєш, що б таке я могла прийняти?

Клайд був такий рішучий і самовпевнений, коли домагався близькості з Робертою, він справляв на неї враження досвідченого,