Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

— Ось вона, потрібна автівка, — вказую пальцем на жовтий седан, оточений людьми. І використовую подальші збори пакетів як можливість нічого не відповідати.

Уся напружена сиджу залишок дороги.

Хлопчина поглядає на мене. На мої груди іноді. Подвійний тариф, похмуро згадую я.

Вася мені повідомлення відправляє, типу, як справи. Не відповідаю.

Після зупинки, вилітаю з машини. Замість того, щоб попросити водія дотягнути пакети до потрібної будівлі, наполягаю, щоб ми все склали тут, біля бордюру.

І кажу, що я далі сама поїду.

— Так я ж до Кулака тебе везу, — мало не сміється він. — Ти забула? Перший раз таке, що й ще справи в тебе. Ти швидше давай, вночі ж тебе ніхто залишати не буде. Клієнта втратиш.

І ірже ще.

Вирішую не сперечатися, тому прошу чекати в машині. Частину пакетів із собою беру. І сідаю на лавочку подалі, де мене не видно.

Посидіти, подумати. Ось така я. Усі на мене чекають, старим допомога потрібна, і я щодуху бігла сюди. Але мені відпочити треба. З емоціями впоратися.

Настрій десь нижче нуля.

Розумію, що додому не хочу повертатися сьогодні. Ваня до ночі у братів Дороніних зависатиме, забіяки-друзі його... Зітхаю. Звичайно, піду додому, куди я подінуся.

Розібравшись нашвидкуруч зі справами, обходжу будівлю з іншого боку. Шукаю житловий будинок, де був б номер вказаним, щоб таксі викликати.

На подальші дзвінки від водія та Кулака не відповідаю.

Біля будинку вивантажуюся з таксі, як ходячий мішок із картоплею. А біля під'їзду Кулак маячить. Мабуть, на мене чекає. Скелею стоїть.

Він не витримує, коли я наближаюся.

— Ти що робиш? Куди пропала? Телефон навіщо, га?

Дивлюся на нього загалом ніяк, обходжу, щоб на ґанок піднятися. Він за руку мене перехоплює, але я з усієї дурі вириваю її з нахабних лапищ.

Треба додому піднятися, на вулиці не прокатить давати пояснення. Огром такий почнеться. І я не впевнена, що не буду в цьому брати участь.

На Васю не злюся, ну тільки якщо трохи. Важкий день видався, у мене резерв закінчився, і всі демони мої повилазили.

Боюся заплакати, як дура. Тому помовчу поки що.

Вибираю тупати сходами, а не ліфтом.

— Алісо, ти мене з розуму зводиш. Що трапилося? Чому до водія назад не сіла?

— Давай додому піднімемося, — механічним голосом кажу.

Він за мною пихкає, мало не в маківку дихає.

У передпокої роззуваюся і на кухню поспішаю. Зараз нарешті закину в себе щось поживне.

— Спочатку поїм трохи, а потім розповім. Але спочатку ти мені дещо пообіцяєш.

Вася яструбом спостерігає за моїми діями, поки я порпаюся біля холодильника і мікрохвильовки.

І сідає за стіл, тільки коли я вже стілець за собою присуваю.

— Пообіцяй мені, що жодних насильницьких дій робити не будеш. Стосовно будь-кого.

Він хмуриться більше, ніж раніше, і мене всю ще раз поглядом охоплює. По частинах тіла все сканує. І замість відповіді щось видовбує на екрані телефону.

— Васю! Інакше я піду сьогодні.

Він тільки очі на мене піднімає. Голова залишається в тому самому положенні.

— Що ти сказала зараз? — таким низьким голосом видає, що в мене озноб по тілу розкочується від мурашок.

— Що я сьогодні піду. Поїду в інше місце ночувати, якщо ти не пообіцяєш мені зберегти холодну голову.

Складно їжу пережовувати, коли навпроти за тобою спостерігає завмерла людина. Ще складніше, коли це гібрид бика-буйвола з напруженими біцепсами. І з енергетикою цілої планети.

Та навіть виделку важко утримувати між пальців.

— Підеш, значить?

— Так, — кажу, навіть не прожувавши шматочок філе до кінця.

— Ти сьогодні тільки до спальні дійдеш, знімеш ганчірки і в колінно-ліктьову встанеш, знаєш таку?

— Припини, — спалахую і пригнічую порив кинути щось у бік грубіяна.

— Це ти мені? Ще раз такий викрутас почую, за себе не ручаюся, Алісо.

Опускаю руку під стіл, щоб приховати нервову хвилю тремтіння. Він помічає одразу ж.

І різко відкидається на спинку стільця.

— Не спричинятиму насильницьких дій комусь там, — чеканить кожне слово. — Ти мені тільки скажи прямо ось зараз, що з тобою таке.

Дивлюся на нього і всередині все плавиться миттєво. Тужу за Кулаком, хоч і сидить поруч зовсім. Не поцілувала його, коли прийшла. Ненавиджу сваритися. Хочу, щоб швидше все закінчилося, і він мене поцілує та полоскоче.

— Усе добре, — м'яко відповідаю. — Узагалі дурниця. Я не встигла з емоціями впоратися.

Він не читає повідомлення, що пілікає на його телефоні.

Закінчую з рисом, і залишається два шматочки курки.

— Твій водій залицався до мене з першої хвилини. Настирливо. Гроші запропонував за секс.

Звісно, я знаю, що Вася до ревнощів схильний. Але, здається, я недооцінила наскільки саме схильний.

У нього очі зовсім скляними та мертвими стають.

Геть.

Секунда за секундою, скло тріщинами розходиться, ніби зсередини пре невидима сила.

І на обличчі смикається нерв, просто під правим оком.

— Бо за повію твою прийняв. Ну, які він тобі завжди возив, — несподівано для самої себе злим тоном заявляю і різко піднімаюся з-за столу.

Відправляю у мийку тарілку, хоч її спочатку не завадило б почистити.

Розвернувшись, притуляюся до кухонного острівця.

Вася теж уже на ноги піднявся. Він перебуває у настільки відчутній люті, що мені здається, повітря навколо нього розріджене.

— Усе нормально загалом. А в машину не повернулася, тому що напружила мене ситуація. Я йому сказала їхати далі, так він не захотів.

— Поясни мені, три чорти, поясни мені, — глухим голосом заводить і злість із кожного звуку сочиться, — чому я зараз це дізнаюся. Чому в секунду, що він рот відкрив, ти не набрала мене.

— Я що, дитина тобі, Васю? — зітхаю і волосся розпускаю, щоб шкіру голови масажувати. — Я вирішила ситуацію самостійно. Я поїхала. Я не буду стояти доводити з тобою на гучномовці, що я — не повія.