Читати книгу - "Ставка: ненависть, Горова Ольга"

– Що тобі потрібно, Грегорі?! – сходу запитала, не вітаючись.

 Войовничо та сторожко.

 Озирнулася на того, іншого хлопця. Його звали Серж… Ну так, так, знову вони обрали цей дурнуватий варіант замість звичного – Сергій.

 “Теж мені, “аристократія”!”, – пирхнула Софія сама до себе.

 Інші студенти хоч і поглядали з цікавістю, а швидко проходили повз, не ризикуючи привертати увагу сина ректора чи ставати йому на заваді. Вона вже звертала на це увагу.

– Тебе Алекс запросив до себе, – кинув у відповідь Грегорі, прискіпливо вдивляючись у неї своїми чорними очима.

 Цей погляд тиснув на неї, немов плита з бетону. Кожен раз. І сьогодні не було виключень. Він її наче рентгеном просвічував! А вона зрозуміти не могла, чим саме його настільки зачіпає чи бісить?..

 Зараз хлопець не питав. Він ніби й сам знав, що правий. Стало ніяково. Це Алекс йому сказав? По шкірі поповзло якесь недобре відчуття.

 Чи звідки дізнався? Вона не розуміла.

 Позатим, не збиралася цього демонструвати. Навпаки, Софі войовниче скинула брову. Щось напружене від його слів та самої появи Грегорі стиснулося в животі. Важке та сторожке.

– Яке тобі діло? – аж стиснула долоні, намагаючись не сказати щось таке… за що її все ж відрахують з університету через образу сина ректора.

 Та він то запитання проігнорував. Як і її старанність, до речі.

 Бачить бог, Грегорі ніби сам наривався!

– Не раджу приймати запрошення. Тобі там не місце. З Алексом, – зверхньо зронив тим часом хлопець.

 Тим самим бісячим тоном! Ніби він настільки зневажав її, що навіть не міг примусити себе говорити нормально! Чи дивитися прямо в очі, а не зверху вниз!

– Яке. Твоє. Діло?! – різко та… надто гучно та вже відкрито агресивно повторила вона, відчуваючи, що у скронях вибухає від гніву!

 Грегорі скинув брову, ніби здивований цим вибухом.

– Тобі там не місце… Софіє, – схоже, йому приносило неабияке задоволення тикати у те, що вона їм не рівня.

Бісів сноб!

– Вважаєш, що я не гідна твого друга?! Чи що?! Може, що я й повітрям поруч з тобою дихати не гідна?! Га, Гришко?! – роздратовано та із сарказмом кинула йому, аж ніяк не притишуючи власного тону.

 Серж збоку вдавився сміхом. Та їй було наплювати!

 Скинула голову, виставивши вперед гостре підборіддя, відкинула назад темне волосся, яке розпатлалося за довгий день на лекціях та семінарах! І по цимбалах, якщо зараз точно схожа на сільську відьму! Їй роздряпати його гострі вилиці кортіло! Якось випустити пару, яка скипіла, варто було Григорія побачити!

 І навіть на те, що той, інший, із явним подивом спостерігав за цією сваркою – плювати! Вже не зупиняло.

 Та Григорія, здалося, не зачепило ні її обурення, ні те, що вона скинула його до звичайнісінького “Гришка”. Він відштовхнувся від підвіконня, на яке спирався весь цей час. Та зробив крок в її напрямку.

 Якщо сподівався, що налякає та вона відступить – прорахувався!

 Софія лише рівніше випростала спину та витягнула шию, щоб трохи вище стати. І не зсунулася з місця, навіть попри те, що Грегорі зробив наступний крок, вставши впритул до неї. Нависнув, бо дав же бог зріст на добрі півтори голови вище за неї. І завмер, немов роздивляючись Софію.

 Вона витріщилася у відповідь!

 Несправедливо, що він мав такі виразні, сильні риси обличчя! Тверде, масивне підборіддя, різкі вилиці, глибокі темні очі, що впиналися в самісеньку душу, здавалося! Ще й у чорному светрі та чорних джинсах, чорна  ж шкіряна  куртка накинута на плечі… Виглядав, немов Гадес, князь Підземного царства, хай йому пусто буде! 

Аж мороз по спині продирав! Але вона не відводила очей. Не дочекається!