Читати книгу - "Новорічні (не)щасливці, Емілія Дзвінко"

Вранці мене мучив головний біль і сором. Я ще ніколи не почувалася такою задоволеною після сексу і такою виснаженою морально. Відчуття неправильності бомбило мене, бо в нього є дівчина, а я вчинила  так, як колись зі мною. Хто на таке заслуговує? Але було ще дещо, що не давало мені спокою — мені з Максом було ідеально. Настільки ідеально, що я навіть встигла порівняти його зі Стасом і зрозуміла, що колишній програє за всіма параметрами. Щоб не заглиблюватись в це все ще більше, я тихенько встала з ліжка і втекла, залишаючи Макса досипати на одинці. Дуже дитячий вчинок, але я сьогодні не в формі, щоб говорити з ним, та й що я йому скажу? А що він сам думає про те, що сталося? Певне зловтішається, бо Макс, як не крути, отримав, те що хотів. Я злукавлю, якщо скажу, що була проти, навіть навпаки, під впливом алкоголю сама підштовхнула його до дій.

Я швиденько забігаю в будинок і збираю свої речі з кімнати, яку виділила для мене подруга. Я впевнена, що вона помітила мою відсутність, але зараз не хочу про це говорити з нею. Та й не буду так рано будити Оленку, нехай ще досипає після вечірки. А я їду. Мені щастить, бо дорога прочищена і я без перешкод дістаюся столиці.

Наступного дня на роботу приходжу першою. Я мало спала, рано встала, емоції не відпустили, тож найкраще — зосередитись на роботі. Розум тоді сам відфільтровує все зайве. Повне занурення у справи мене завжди рятує від емоційних гірок і поганого настрою. За графіками та цифрами я забуваю навіть про обід, але ненадовго, бо в двері мого кабінету стукають.

—  Заходьте, — запрошую відвідувача не піднімаючи голови, бо здогадуюсь, що це або моя начальниця або її заступник. 

Напевне знову будуть вмовляти мене залишитись. Але я вже все остаточно вирішила — йду в самостійне плавання. У мене все вийде, бо я старанно працювала для цього не один рік. 

—  Наталю, привіт! — я ледь не підскакую зі стільця від знайомого голосу. Не готова була так швидко його зустріти. 

—  Привіт! — усміхаюся я. 

—  Мені сказали, що ти працюєш до кінця року, а потім йдеш з компанії, то ж я зайшов побажати успіху.

—  Дякую Андрію, мені дуже приємні твої слова, — щиро вдячна за його увагу.  — Вибач за непорозуміння на вечірці. Макс …. Він не мій хлопець, просто тоді так вийшло … Це довга історія.

—  Не знаю, що між вами відбувається, але я не хочу бути запасним варіантом. Я налаштований на серйозні стосунки. З тобою … — впевнено каже Андрій дивлячись мені в очі. — Якщо наші бажання збігаються, ми могли б спробувати. 

—  Андрію, я не знаю … — кажу розгублено, бо справді це все так несподівано для мене. 

— Подумай, я не кваплю тебе. Якщо хочеш можемо на днях зустрітися, поговорити і випити кави. — пропонує Андрій. — Заодно, розкажеш мені, що плануєш далі робити. Ти хороший спеціаліст, тому я трохи здивований, що ти надумала піти.

— Я йду з компанії, але не з професії. Якщо матимеш бажання в майбутньому ми можемо й надалі співпрацювати. 

— Переманюєш до себе? Молодець, часу даремно не гаєш, — усміхається Андрій. Ми з ним ще деякий час розмовляємо і я таки погоджуюся сходити з ним на каву завтра ввечері. 

Затримуюся на роботі допізна. Допрацьовую звіт і ще раз перевіряю чи не мають проєкти, які я вела неприємних «хвостів», чи не має не відкритих листів на робочій пошті, які потребують відповіді. Після себе хочу залишити усе ідеально.

По дорозі до дому заїжджаю в італійський ресторанчик, щоб прихопити з собою вечерю. Поки чекаю своє замовлення роззираюся довкола. Інтер’єр рясно вкутаний новорічним декором, офіціанти ходять в шапочках санти, в залі лунає святковий плейлист. Я вже три роки намагаюся вловити той передноворічний настрій, зарядитися атмосферою, коли світло і тепло на душі, але в мене не виходить. Усе замерзло, коли зрадили. Відтоді, я збайдужіла до подібних веселощів.

Мене просять зачекати ще 10 хвилин, бо не встигають приготувати вчасно. Я погоджуюсь. А що ж робити, коли втомлена і голодна, а сенсу їхати в інший заклад в такій порі не має, адже зараз всюди ажіотаж. Мій погляд зачіпає столик в дальньому кутку. Я бачу Мілану, і, не може цього бути … Макса, чорт забирай! Це точно він. Чоловік сидить до мене спиною, але я впевнена, що це Макс. Мілана йому усміхається. Заправляє акуратно своє волосся за вушко і облизує губи. Вона торкається рукою його руки і тягнеться до нього. З мене годі … Я відвертаюсь.

Моє замовлення нарешті готове. Я додаю до нього ще дві пляшки вина і вибігаю з ресторану. Підходити до Макса не збираюся. А для чого? Відчуття, ніби мене спочатку виваляли у смітті, а потім ще й витерли ноги об мене. Брехлива сволота. Гидкий тип. Зрадник. Не так образливо, що я з ним переспала як те, що й справді перейнялась його проблемами, подумала, що ми схожі. Ні, і ще раз ні!

Вечеряти я передумала, а от вино знадобилося. З першою пляшкою я розправилася швидко. Голова поважчала, але я ще могла думати. І кожна моя думка була про цього негідника. Друга пляшка зайвою не буде. Я налила собі цілий бокал, і як тільки підняла, щоб випити, мій мобільний пілікнув. Думала не відповідати, але я надто прискіплива в цьому плані. Тож потягнулася за телефоном і відразу протверезіла. Мені дзвонить тато …

— Привіт, тату! Щось трапилось? — намагаюся звучати рівно, щоб не видати себе. Хоча мій татко і так не повірить, що його розумничка напивається на одинці, через якогось придурка.

— Це ти мені скажи доню чи щось трапилось? Ми з мамою трохи ображені на тебе.

— Ображені? — вихоплюю я останнє слово батька і повторюю для себе, щоб вловити суть, але тато сприймає як питання.

— Новину про те, що в нашої доні нарешті з’явився гідний хлопець, ми хотіли б дізнатися не від сторонніх людей, а від тебе. Чи ти не планувала нам казати і знайомити нас? Наті, хіба ж ми такі погані з мамою? — Тато ще щось говорить, але до мене слабо доходить. Я почуваюся ніби Аліса в задзеркаллі. Про що він взагалі? Який ще гідний хлопець?