Читати книгу - "Vivat Academia!"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А у тебе гірка кров, — сказала Талія. Оскільки вона тримала бойову трансформацію досить довго і весь цей час билася, то почувалася виснаженою у рази більше, аніж Ляна. Захисні візерунки на обличчі Талії, її чорні очі, страхітливі крила і обладунок з луски анітрохи не лякали Ляну. Вона вже звикла.
І до того, що виснажена Талія потребує свіжої крові, звикла також. Тільки зазвичай Талія пила розчинну плазму. Цього разу розчинити її було ні в чому. Про це дівчата, збираючись у Чорний Сектор, якось не подумали. Вони навіть не припускали, що лишаться тут на ніч.
Тож довелося Ляні підставляти лівий зап'ясток під ритуальний ніж. Незважаючи на те, що без зброї і змоги креслити візерунки користі від Ляни було небагато, вона мала більше шансів безболісно витримати кровопускання, аніж Ела чи Воля. Дівчата, на відміну від декого, не валялися без свідомості упродовж кількох годин.
Ела все одно була активно проти Ляниної «самопожертви». Тому лаялася, перериваючись хіба що на молитви та вибачення на адресу Вищого. Молитви стовідсотково були необхідні — до дівчат поспішали нові істоти, слід було їх затримати, доки Талія не відновить сили.
— Дякую, — вкотре повторила Ляна. Талія криво усміхнулася.
На її губах була Лянина кров.
— Ви ще довго? — Між молитвами та лайкою поцікавилась Ела. — Кінчайте вже, ми досі не знайшли шлях, а стовбичити тут на семи вітрах особисто я вважаю не найкращою ідеєю.
— У чім справа? — запитала Ляна. Тепер вона розуміла — нема сенсу сварити дівчат за те, що замість накивати з небезпечної території п’ятами вони заходилися шукати подругу. Вона вчинила б так само… Але те, що шлях не знайдено, стало для Ляни неприємною новиною. — Воле, ти не відчуваєш, куди нам іти?
— Я відчуваю. — Воля похитала головою. — Це не так, як було з тобою. Але ми не можемо туди дістатися. Цей район Чорного Сектору обнесено стіною. Десь у ній мусить бути прохід, проте я ніколи його не бачила. Я не знаю, як він виглядає, і не можу відчути. А от шлях я відчуваю. Він за стіною.
— Тобто ми зайшли сюди, коли звернули зі шляху? — не повірила Ляна. — Проминули прохід і навіть цього не помітили?
— Це — Чорний Сектор, — сказала Талія, розминаючи крила. — Нема чому дивуватися. Нічого, знайдемо ми ту браму. Я тепер чудово почуваюся, маємо непогані шанси. До того ж, ночі не так і багато лишилося. Фактичних п’ять-шість годин. Скоро північ.
Сполучення слів «брама» і «північ» змусило Ляну нервово смикнути щокою.
— Хто така Озерна Діва? — не усвідомлюючи, що говорить це вголос, дівчина стисла кулаки, що їх Воля тільки-но перев’язала захопленими із собою бинтами. Обличчя Ляни зараз мало ще більш чудернацький вигляд — у Волі і пластир знайшовся. Повно пластиру. На відміну від Ели, Ляни і Талії, Воля на совість підготувалася до подорожі у Чорний Сектор. А може, то Захід подбав — він добре знав, що може знадобитися людині у скрутній ситуації. Недарма ж у райони беззаконня збирався.
Це було несправедливо — що він, найпідготованіший з їхньої групи, першим зазнав поразки.
— А хто це? — В один голос запитали Ела і Талія. Воля промовчала. Їй було не того — бинтувала ушкоджений зап'ясток Ляни.
— Неважливо. — Ляна нетерпляче тупцювала на місці. — Підімо краще. До півночі ми конче мусимо вийти на шлях! Інакше…
— Ми чогось не знаємо? — підвела брови Талія. У її теперішній подобі це виглядало страшнувато.
— Цей район — особливо небезпечний, — подала голос Воля. Зробила акуратний вузлик на пов’язці, відступила від Ляни. — Його навіть на картах Чорного Сектору нема.
— Там біла пляма, — підтвердила Ела.
— Тож ми про нього не знаємо анічогісінько, — вела далі Воля. — Ми гадки не мали ні про озеро…
«Ставок», — подумки виправила Ляна. Вона помітила, що, згадавши про «озеро», Воля навіть не здригнулася. Вона справді забула свої почуття до Західа.
Ляна не хотіла думати, що трапиться з Волею, коли та згадає. А це, безсумнівно, станеться. Візерунки Ляни довго не протримаються.
— …ні про браму, — говорила Воля.
«Ні про те, що існують синьоокі істоти», — і собі доповнила Ляна.
— То, цілком можливо, не знаємо ще чогось. Із Чорним Сектором пов’язано кілька заборон — не дивитися назад, не брати тут воду чи їжу, не сходити зі шляху, не лишатися в Секторі на ніч…
— Ага, і ми порушили їх всі, — пробурмотіла Ела, далі шепочучи свої молитви.
— Так от, — не давала збити себе Воля, — кожна із цих заборон має логічне пояснення. І всі вони зводяться до одного: у Чорному Секторі легко заблукати. А заблукавши, — лишитися тут назавжди. Перетворитися на істоту. Істоти стають сильнішими вночі, тож на ніч тут краще не лишатися. Істоти рідко виходять на шлях і на шляху не можуть збити з пантелику — тож слід триматися шляху. А тепер уявіть, що з нами станеться, якщо ми лишимося у цьому районі, замкнені на ніч, відділені від шляху брамою, невідомо для чого побудованою.
Дівчата замислилися.
— Думаю, після того, як північ вдарить, тут щось зміниться. Або істоти лихішими стануть, або ми почнемо перетворюватися. Як лишимося тут, за брамою, на ніч — ранку не побачимо, — популярно пояснила Воля.
— Але ти не можеш знайти браму. — Талія пронизливо подивилася на Волю. — Чи не хочеш?
— Тало, — Ела кинула на подругу здивований погляд, — ти про що?
— Вона збила Західа зі шляху, — сказала Талія. — І Ляну також. Скільки б ми не кликали на допомогу — ніхто не відгукнувся. Словесні коди не працюють, наче хтось блокує сигнал. А Воля нібито ні Ляну, ні браму знайти не може. Вам це не видається підозрілим?
— Нічого підозрілого не бачу, — відрізала Ляна. — Досить розводити пусті балачки, треба йти.
— Куди? — смикнула плечима Талія. — Нам слід налягти на цю зрадницю — хай покаже дорогу.
— Ти це… про Волю? — Очі Ели округлилися. — Тало, ти направду вважаєш, ніби Воля нас зрадила? Але вона не істота, я б відчула…
— Вона і не повинна бути істотою, — нахмурилась Талія. — Істоти дуже різні. З деякими можна домовитися.
Воля спостерігала суперечку дівчат із таким виглядом, наче її це все не стосувалося. Так воно, власне, і було. Тепер Воля турбувалася про себе набагато менше, ніж велів інстинкт самозбереження — все через Лянині візерунки.
— А то кому, як не тобі, про це знати, — сказала Ела. Враховуючи страхітливу бойову форму Талії, ця фраза прозвучала більш ніж переконливо. — Ти сама — як істота. Тобі з ними і говорити легше, мабуть. Може, це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Vivat Academia!», після закриття браузера.