Читати книгу - "Vivat Academia!"

— Талія не може довго триматися у повітрі, — втрутилася Ляна. — Обладунок заважкий.

Власне, після дві тисячі дванадцятого ніщо у повітрі не трималося. Жителі Міста втратили здатність підійматися у небо і старовинні літальні пристрої могли спостерігати хіба що за допомогою мислестрічок та на малюнках.

І недивно — адже небо було джерелом потенційної небезпеки. Тепер не так, як раніше, коли підземні будинки взагалі не будували.

— А нам, — додала Ляна, — туди.

Простягла правицю вбік. Із подивом подивилася на власну руку.

— Часу обмаль, — сказала Ляна. — Поспішаймо, сваритися потім будемо.

Вона вже знала, що у Чорному Секторі сварки — ворог страшніший від істот. Пробудження найгірших почуттів все-таки.

— Якщо воно буде, те «потім», — песимістично сказала Талія, відступаючи від Ели. — Звідки ти знаєш, куди нам іти?

— Ляна теж не істота, якщо ти про це, — з неприязню озвалася Ела. — Я їй вірю. Про північ вона також звідкись знала… А звідки — це і пізніше можна довідатися.

Останню фразу вона сказала вже на бігу.

— Як твої ноги, Воле? — запитала Ляна за хвилину. Вона дивилася на босі ноги Волі.

Талія, як найшвидша з дівчат, вирвалася вперед. Час від часу звідти, тобто спереду, лунали страхітливі зойки — у своїй нічній формі Талія не мала до істот жодного співчуття. Можливо, тому, що сама ставала подібною до них. А характер у Талії і так був — криця. Незламний.

Ела, навпаки, прикривала відхід. І як у неї губи не стомилися постійно шепотіти, подумала Ляна. Втім, вона чудово знала — Ела молиться кожного дня упродовж кількох годин, молиться і співає, і б’є поклони, і так легко не втомиться.

Воля і Ляна, як найслабші, бігли посередині.

— Вони наче горіли… до того, як Талія трансформувалася, — зізналася Воля. — А тепер не болять. І по асфальту не боляче босою бігати.

Ляна розуміла, що відчуває Воля. Незважаючи на те, що Лянина права рука була геть-чисто порізана склом, болю не відчувалося. Воля наклала пов’язку, анітрохи не здивувавшись тому, якими твердими, пошерхлими стали пальці і долоня Ляниної правиці. Крові майже не було, проте Ляна відчувала важку пульсацію, ніби її зап’ясток охоплювала міцна мотузка. Правиця здавалася дівчині чужою, і це не дивно — без кровопостачання будь-яка кінцівка з часом відімре. А до того не буде відчувати болю, нервові закінчення ж заблоковані, менш чутливі до подразнення.

Ляна щиро пошкодувала, що не розповіла Елі й Талії про зараження, своє та Волі, тільки-но вони зрозуміли — скоро ніч. А тепер було пізно. Ела і Талія вкотре посварилися, почали підозрювати усіх підряд. Якби Ляна зізналася тепер, тріщина між дівчатами миттю поглибилася б. Ляна думати не хотіла, що зробить Талія, коли дізнається про вже і справді не зовсім людську сутність Волі. А ну як спробує атакувати? Чи на саму Ляну нападе. Дивно, як Талія її одразу не запідозрила. Чомусь обмежилася висловлюванням претензій.

Але Ела не відчувала Ляну та Волю як істот. Тож надія лишалася.

— Брама! — гукнула Талія.

Незабаром дівчата теж побачили браму — поки що далеку, високу і прозору, наче зроблену з пластику. Довкола брами було повно ліхтарів, що дозволяло бачити цілий натовп істот, які там зібралися. Відчинені стулки повільно сходилися — наче два мости, що їх саме зводять.

Брама зачинялася.

— Як же так? — вихопилося у Ели. Вона тільки що наздогнала Ляну та Волю. — Ще не дванадцята!

Ніби в насмішку, десь у неї за спиною почав бити невидимий дзвін. Годинник? Ляна в цьому навіть не сумнівалася.

— Брама ще не зачинена, — видихнула Ляна. — Біжіть щосили! — крикнула.

— Цих потвор тут хоч греблю гати, — захекана Ела блиснула на подругу очима. — Як ми до брами прорвемося? Стількох навіть я не затримаю.

Відповіддю їй став чорнометалевий дощ попереду.

— Швидше! — покликала Талія. — Скільки можна пасти задніх?!

Її заклик обірвався криком болю.

Ляна похолола.

Попереду кілька істот, схопивши Талію за ноги, тягли її до землі. Обличчя, покрите захисними візерунками, скривилося у неймовірній напрузі…

А потім Талія впала.

Істоти накинулися на неї всі разом.

— Вона сказала поспішати. — Ела схопила було завмерлу Ляну за плече. — Вперед!

— Ляно, — Воля підтримала дівчину з іншої сторони, — згадай — у Чорному Секторі не можна озиратися.

— Але ви озирнулися! — Ляна не намагалася пручатися. Вона за інерцією кудись бігла — повз групу істот, котрі скупчилися навколо стягнутої додолу Талії. — Ви прийшли мені на допомогу! Як ви можете вимагати, щоб я покинула її, ви…

Ела загальмувала першою. За нею спинилася і Воля.

Брама зачинялася повільно, з ледь чутним рипінням. Мабуть, її петлі таки були з металу.

— От, нарешті. — Ляна хотіла кинутися назад, до Талії, однак Ела притримала її, поглядом указавши вперед.

Там стояла жива стіна. Істоти вишикувалися перед брамою: судячи з їхніх позицій, потвори не збиралися нападати. Не пустити — ось що було в них на меті.

Воля страшно поблідла, і наступної миті Ляна зрозуміла, чому.

— Давно не бачилися. — З-за спин істот, що стали перед ним, вийшов Захід. Він виглядав точнісінько так само, як завжди — коли не враховувати суцільно-чорних очей. — Ти сумувала за мною, Воле?

— Я… не… — Воля подивилася на Ляну так, наче та її зрадила. Перевела погляд на Західа: — Захід…

— Ти хотіла бути зі мною вічно, пригадуєш? — вишкірився Захід. Ляна мусила зауважити, що той вишкір дуже йому пасував — так само, як і плавки, в яких Захід нещодавно нарізав кола у ставку. Надягнути ще щось потвора не спромоглася. — Ти ладна була навіть піти зі мною у райони беззаконня. Ти казала, що не відмовишся від мене, ким би я не був — злидарем, злодієм, вбивцею.

— За… хід… — вихопилося у Волі. На її очах з’явилися сльози. — Ти… живий…

— Ти казала, наче кохаєш мене! — не вгавала потвора. — І що я бачу? Ти забула про мене, щойно зустріла відьму з візерунками!

Ляні здавалося, ніби вона чує скрегіт власних зубів.

— Не слухай його, Воле! — крикнула Ела. — Це вже не Захід!

Брама зачинялася.

— За… — почала Воля відчайдушно. Зробила крок уперед, і тут скрегіт зубів змінився на гарчання.

Людей легше перемагати, бо в них є почуття. Істоти цієї слабкості позбавлені.

«Ти таки спекався своєї слабкості, Захід».

Піднявши праву руку вгору, Ляна закричала. Так голосно, як могла, вивільнюючи чисту, стихійну, не свою силу.

Істот, які стояли попереду, відкинуло до брами.

Істот, що накинулися на Талію позаду, віднесло геть.