Читати книгу - "Чаликушу"

— Цього разу, Феріде, — сказав Кямран, — ви, гадаю, побачите, щось краще.

І він подав мені пакет, а я з вдаваним нетерпінням, та й ще начебто хвилюючись, почала розв’язувати. Але в пакеті було дві книжки в позолочених палітурках. Такі розмальовані казочки дарують на різдво дітям, а кузен, хтозна чого, надумався глузувати з мене. Якщо він прийшов тільки задля того, щоб принести ці казки, то це сором… Хіба ж можна було не дати йому маленького уроку? Я таки не втрималася. Суворим тоном, який зовсім не пасував до моїх розмальованих губ, я сказала:

— За подарунки треба дякувати. Та все-таки я зроблю вам невеличке зауваження… Кілька років тому ви теж були дитятко. Правда, ви й тоді своєю статечністю та поводженням скидалися на дорослого, але як там не було, дитина є дитина, чи не так? Дякувати аллаху, ви що не рік, то все ростете й стаєте схожі на героя з ілюстрованого роману, але чому тоді вважаєте, що я назавжди залишуся дівчинкою?

Кямран з подиву уп’явся в мене очима:

— Пробачте, Феріде, але я вас не розумію.

— А що тут розуміти. Коли ви зростаєте, то чому ж я маю лишатися дитям і читати казочки з «Рожевої бібліотеки»? Я заслуговую на те, щоб зі мною поводилися як з п’ятнадцятирічною дівчиною…

А Кямран все ще дивився на мене розгублено й казав:

— Я знову нічого не зрозумів, Феріде!

Я накопилила губи й зробила жест здивування, мовляв, як можна цього не зрозуміти. Але, як направду, то я й сама вже не розуміла, що я хотіла сказати, тільки шкодувала, що висловила уголос думки, й тепер намагалася облишити цю тему.

Нервовим рухом розірвала я нитку на другій коробці й побачила, що там були цукерки.

Кямран зробив легенький, майже офіційний уклін і мовив:

— Це для мене велике щастя: почути від вас особисто, що з вами час уже поводитися як з дорослою дівчиною. Я не бачу потреби вибачатися за книжки, це тільки жарт, і не більше. Адже це підтверджують ось цукерки. А якби я справді хотів подарувати вам книжку, то приніс би якийсь такий роман, що ви про нього щойно говорили.

Кямран справді жартував, але якщо навіть і так, то мені все-таки було дуже приємно, що він говорив серйозним тоном.

Щоб не відповідати, я склала руки мов до молитви й вдала, що дуже захоплена. Кямран замовк. А я, глянувши йому в очі, відкинула одним рухом голови з чола коси й сказала:

— Я не слухала вашої мови. Мене так полонили цукерки, що я давно вже вам пробачила. Навіщо розмови? Я дякую, Кямране.

Здається, йому стало прикро, що я сказала, ніби не слухала його, але він вирішив чомусь не показати цього, лише зітхнув і посмутнів.

— Ну то що ж, — сказав він, — буду тепер дарувати вам таке, що годиться дорослим, а не дітям.

Я прикинулася, що мене зараз цікавлять тільки цукерки. З такою радістю дивилася я на ту коробку, наче то була скринька коштовностей. Я розкладала цукерки на газеті й без угаву говорила:

— Їсти цукерки, Кямране, — це також мистецтво. І перша зрозуміла це я, ваша вірна служниця. Ось глянь, Кямране, ти, наприклад, не бачиш в тому лиха, якщо з’їси перед жовгою червону цукерку. А яка тут помилка! Червона занадто солодка, та ще й має присмак м’яти. З’їси — й не відчуєш тієї ніжності й духмяної поезії, яку ховає в собі жовта. Ой любі мої цукероньки…

Я взяла одну й, притуливши до губ, почала з нею розмовляти, мовби з пташенятком.

— Дай її мені, Феріде, — простягнув руку кузен.

Я з подивом глянула на нього:

— Що це має означати?

— Я її з’їм…

— Здається, ми погано вчинили, що оце відкрили коробку. Добре діло, коли ти почнеш їсти те, що приносиш мені…

— Мені тільки оцю.

Що ж це має, справді, означати?

Він не гидує з’їсти те, що майже лежало в моєму роті… Чого я тільки не подумала! Я й розгубилася, й розхвилювалася, а він простягнув руку й хотів цукерку вихопити. Але я спритно сховала цукерку й показала кузенові язика.

— Ти ба який спритний став. Раніше цього хисту вам бракувало, — пожартувала я. — Дивися, я зараз покажу, як треба уживати ці ласощі, а вже тоді й віднімай…

Я задерла голову, висолопила язика й поклала на нього цукерку. Вона танула, а я похитувала головою і все намагалася розповісти руками, бо ж язиком не могла, яка тільки незвичайно смачна ця цукерка.

А кузен дивився мені в рот так здивовано й розгублено, що я не втрималася й засміялася. Але одразу ж взяла коробку й серйозним тоном сказала:

— Тепер вважайте, що ви навчилися, а отже, дарую вам одну цукерку.

Кямран напівжартома відштовхнув коробку*

— Не хочу, їж сама.

— За це також дякую.

Розмовляти вже не було про що. Для годиться я запитала, чи здорові родичі й, поклавши під пахву коробки, хотіла вже йти, та почула в сусідній кімнаті тихеньке шарудіння. Я насторожила, мов кішка, вуха.

Я почула, як у тій кімнаті, де зберігалися наші навчальні таблиці, малюнки й карти, спершу відчинилися двері, а потім щось із цього навчального майна впало додолу й за скляними дверима почалася якась метушня, наче десь юркнули миші.

Непомітно від кузена глянула я на двері і що ж там побачила! На матовій шибці виднілася величезна тінь якоїсь голови. Ага, Мішель. Вона, мабуть, сказала дурній сестрі, що їй потрібна якась карта, й прибігла в цю кімнату, щоб підглянути.

І тінь зникла. Та я не мала жодного сумніву, що Мішель зазирає в дірочку замка. Що ж робити? Вона вважає, що ми закохані, а отже, сподівається чогось незвичайного. Якщо я скажу кузенові на прощання: «Ну гаразд, ходи з богом і вітай усіх удома», то Мішель про все здогадається, а потім перестріне мене в коридорі, покуйовдить мій чубчик і посміхнеться, мовляв, так ти мені казки розповідала!

Я злякалася й вирішила ошукати її. Так, це зле. Але коли вже я почала цю роль, то повинна була грати далі.

Мішель, як і більшість наших школярок, турецької мови не знала. Отже, наша розмова не мала ніякого значення, треба було тільки, щоб наші голоси й жести створювали враження, ніби