Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Експліцитно послання Кундери зводилося до кількох тез: ми, чехи (поляки, словаки, угорці, — я поширював подумки цей перелік і на українців, принаймні західних) є європейцями за своєю історією й культурою; Захід нас зрадив у Ялті, продавши Сталіну, проте ми цього ніколи не прийняли й не приймемо; ми не належимо до совєтського простору, тому що ми, центральноєвропейці, інакші, ми — як ви, люди Заходу, а тому, як і ви, заслуговуємо свободи.
Чи всі інші народи у совєтському просторі теж заслуговують на свободу, дарма що не є (центрально)європейцями, — у тексті Кундери не обговорювалось. А проте імпліцитно і, скоріш за все, поза свідомим наміром автора текст витворював своєрідну ієрархію «більш» і «менш» європейських народів, а відтак більш чи менш волелюбних і, відповідно, вартих (або й не вартих) негайного визволення.
Концепція Кундери, за влучним спостереженням Володимира Єрмоленка, «стала рятівною для самої Центральної Европи, але згубною для Европи Східної. Замість зруйнувати мур між Сходом і Заходом, вона лише відсувала його далі на схід. Замість боротися з тоталітаризмом як універсальним явищем, вона локалізувала його географічно на теренах СРСР, зробивши наші східноєвропейські терени назавжди “проклятими” територіями. (…) Замість бути вірним власній формулі й бачити якнайбільше розмаїття в європейському континенті, Кундера розбив його на дві бінарні частини: гуманістичний Захід та демонічний Схід, який украв [центральноєвропейську] частину Заходу».
Було би перебільшенням вбачати в Кундериному есенціалізмі й ексклюзивізмі причину сьогоднішньої погорди й байдужості його співвітчизників та сусідів до всього, що діється далі на схід від Праги, Любляни, Будапешта чи Братіслави. Той його есенціалізм і ексклюзивізм — не причина, а радше наслідок, — відбиття місцевої ментальності, культурних моделей, етнічних стереотипів. Кундера не витворив цю місцеву зверхність до «сходу», він лише прийняв її як належне, навіть не намагаючись проблематизувати й деконструювати.
У лютому 2014-го, в останні дні Євромайдану, до мене зателефонувала молода журналістка з Праги з проханням прокоментувати події в Києві. Її перше запитання було під багатьма оглядами показовим: «Як по-вашому, те, що відбувається в Україні, — революція чи путч?»
Я був ошелешений. Не те, щоб запитання було геть безглуздим. Але сам факт, що журналістка провідного чеського видання після трьох місяців драматичних подій у сусідній країні так і не склала собі певної думки про те, що ж насправді там відбувається, вганяв мене в депресію. І, на жаль, та панійка не була винятком. Десятки журналістів по всій Європі тупо тиражували накинутий із Москви наратив. Відмивали кремлівську брехню через добропорядні ліберальні видання. Достоту як брудні путінські гроші — через західні банки. І хоч би що я їм відповів, я не вирвуся з накинутої мені інформаційної матриці. Я вестиму дурнуваті дебати за кремлівським сценарієм, єдина мета яких — скаламутити воду й відвернути увагу від справді серйозних проблем і важливих подій. Від російських танків і найманців, від збитого малайського літака, від загарбаного Криму, від репресованих кримських татар, від десяти тисяч убитих українців, від двох мільйонів біженців. Хто контролює дискурс, контролює все.
На подібні запитання можна відповідати лише запитаннями.
«А що було там у вас, у Празі, в 1989-му?»
Моя співрозмовниця явно не сподівалась такого зіставлення. Такого нахабства. Бо й справді, як можна порівнювати їхню прекрасну, славетну, оспівану у віршах у прозі Оксамитну революцію в серці Європи із диким фашистським путчем десь на варварській околиці цивілізованого світу?!..
«То була Революція! — вигукнула вона голосом ображеної дитини. — Оксамитна революція!»
«А якби на той час у Кремлі був не Горбачов, а не Путін?»
«То була революція, — повторила вона замість відповіді. — То була революція!..»
По чотирьох роках я подолав свою тогочасну пригніченість і зайняв примирливішу позицію. Почасти тому, що помітив і в своїх співвітчизників той самий гріх зверхності та байдужості
до інших, який так засмутив мене у спадкоємців Кундери. А почасти, — і це, мабуть, важливіше, — я помітив, що Центральна Європа — і Європа загалом, як «культура і доля», в термінах того ж Кундери, — опинилися знов під загрозою. Ця загроза походить (поки що) меншою мірою від Росії, зате куди більше від власного недоумства, егоїзму, провінційності та від надмірної концентрації всіх цих рис у місцевих всенародно обраних політиках.
Тож я маю, сказати б, особисту причину залишатися й далі з чехами і словаками, з поляками й угорцями, — принаймні з тими, котрі протистоять окресленим вище загрозам — заради уявної «Європи» Кундери, Гавела, Мілоша. І тої сотні, ба вже кількох тисяч українців, що загинули зокрема і за неї.
2018 Три есеї про незалежність
1. Незакінчена «перестройка»
Майбутнє має ту особливість, що ми ніколи не уявляємо його таким, яким воно насправді настає. Тридцять років тому, в останні літа царювання змаразмілого Леоніда Брєжнєва мало хто уявляв собі, що незабаром могутня совєтська імперія розпадеться, панівна комуністична ідеологія опиниться на смітнику, а Україна стане цілком незалежною, міжнародно визнаною державою з усіма своїми жорстко забороненими й переслідуваними за совєтів символами. Найбільше, пригадую, на що ми тоді надіялися, перешіптуючись на кухнях і передаючи з рук у руки заборонені книги і самвидавні тексти, була певна лібералізація режиму, якийсь черговий варіант хрущовської відлиги, послаблення русифікації і сякий-такий плюралізм бодай у науці й мистецтві.
Не минуло й десятиліття, як наші суспільні очікування, навпаки, стали безмірно завищеними. Україна двадцять років тому уявилася нам раптом не лише вільною й незалежною, а й заможною, демократичною, правовою і, звичайно, українською. Жодне з цих сподівань, однак, не збулося. Наша країна, на відміну від Польщі, Угорщини, Чехії чи Прибалтики, не просунулася в напрямку Першого світу — так званого «золотого мільярда». Навпаки, разом із Росією, Білоруссю та іншими євразійськими султанатами вона впевенено скочується у Третій світ — світ
беззаконня, корупції, авторитаризму і безнадійної цивілізаційноі відсталості.
Власне, навіть ті нечисленні здобутки, які ми сьогодні [2011] маємо, відкритість кордонів, відносна свобода слова, значний, хоча й здеформований олігархічною державою політичний та економічний плюралізм чи, скажімо, певні поблажки для української мови — усе це є наслідком не так незалежності, як горбачовської перестройки. Фактично все це було вже в останні роки існування СССР, тож перейменування «УРСР» на державу Україна» мало що в цьому плані змінило. Як і, зрештою, перейменування КҐБ в СБУ, ЦК КПУ в адміністрацію президента, совєтської армії та міліції — у буцімто «українську».
Сутнісно вся ця система, всі інституції,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.