Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

Поки що незале­ж­ність принесла реальні пло­ди ли­ше тим, то ні­ко­ли про неї й не думав і, тим більш, не боровся; тим, хто зде­більшо­го ві­рою й правдою слу­жив ко­ло­нізаторам або й просто був одним із них. Сьо­годні вони надувають що­ки, вдаю­чи з се­бе пре­зи­дентів, міністрів і де­пу­та­тів незале­ж­ної держави. Хоча на­справді це всьо­го лиш на­ща­д­ки конкі­стадорів, ко­трим за сприятли­вої нагоди вдало­ся, умовно ка­жу­чи, від­хопи­ти свій шмат Ла­ти­нської Аме­ри­ки з-під влади Мадри­ду. Чи, ска­жі­мо, шмат Пів­ден­ної Афри­ки — з під влади Ло­ндона. Місцеві аборигени, однак мо­жуть мати інше уявле­н­ня про справж­ню сут­ність цих компрадорських «еліт» та про зага­льний ха­рактер їхньої “незале­ж­ної держави».

2. Пригоди з іденти­чністю

Моє від­кри­т­тя на­ціональної іденти­чності від­бу­ло­ся десь у під­лі­тково­му ві­ці, на­при­кі­нці 60-х, ко­ли я почав стави­ти собі, а ві­датак і іншим, украй незру­чні, особли­во на ті ча­си, запи­та­н­ня. Чо­му украї­нці не мають тих самих мовно-ку­льтурних прав, що росі­я­ни? Чо­му я не мо­жу ди­ви­ти­ся своєю мовою кі­но­фільмів чи теле­про­грам? Чо­му жоден росі­я­нин не пере­ходить у роз­мові зі мною на украї­нську, а навпаки — очі­кує або й вимагає, щоб я пере­йшов на російську? А як­що я цьо­го не роблю — обзи­ває мене «на­ціоналі­стом»? Чо­му влада та­врує украї­нський, естонський та вся­кий інший «на­ціоналізм», але ні­ко­ли й ні­де — російський? Чи не то­му, що російський шо­вінізм, власне, і є правди­вою ідео­ло­гією ці­єї влади?

Ці та інші пи­та­н­ня по­ступово ускладню­вали­ся й по­глиблю­вались, тож за допомо­гою звичайної ло­гі­ки я ді­йшов уре­шті неми­ну­чо­го, хоча й політи­чно крамо­льно­го ви­сновку, що Совє­тський Союз — це держава насамперед росі­ян, що саме вони мають у ній упривіле­йоване, пані­вне станови­ще, ти­м­ча­сом як усі інші повин­ні прийня­ти це пану­ва­н­ня як певну «істори­чну закономі­рність» і ви­знати власну політи­чну під­ле­глість та мовно-ку­льтурну неповно­цін­ність що­до пані­вної, «про­греси­вні­шої» на­че­б­то, групи. За цю покі­рність «на­ціонали» отри­му­вали певні мовно-ку­льтурні права у своє­му гет­то — спре­паровані ко­ло­нізаторами версії власної історії, лі­те­ратури, ку­льтури, — версії на­стільки сфа­льшо­вані, ви­хо­ло­ще­ні та спримі­ти­візовані, що вони ли­ше по­глиблю­вали комплекс неповно­цін­ності та ба­жа­н­ня якомо­га скоріш аси­мілю­вати­ся до «справж­ньої», «істори­чно пер­спекти­вні­шої» ку­льтури. Непокі­рли­вих, нато­мість, брута­льно карали, про що я теж досить скоро довід­ався і навіть пере­свід­чи­вся на власному досвіді, ко­ли мене 1973 року вигнали з Політехні­ки за політи­чно без­невин­ний зага­лом сам­ви­дав.

Пере­стройка від­кри­ла мені до­ступ до сві­ту і до нових текс­тів, зокрема до кла­си­чних праць пост­структуралі­стів та роз­винених на Заході постко­ло­ніальних сту­дій. Моє зага­льне ро­зумі­н­ня украї­нської си­туа­ції від цьо­го не зміни­ло­ся, про­те істо­т­но зміни­вся інструментарій, яким мо­ж­на цю си­туа­цію тонше й глиб­ше аналізувати, і зміни­вся поня­тійний апарат, яким її мо­ж­на докла­дні­ше і прони­кли­ві­ше опи­сувати.

Найго­ло­вні­шим бу­ло ро­зумі­н­ня імперсько­го дискурсу як способу здійсне­н­ня влади, як засобу ко­ло­ніально­го до­міну­ва­н­ня. Та­кий під­хід давав мені змо­гу деконструю­вати пані­вне мовле­н­ня і сховану за ним парти­ку­ля­рну ідео­ло­гію, ко­тра маску­є­ться під «об’єкти­вність» і «позапартійність», «наукове зна­н­ня» і «здоровий глузд», під зага­льно­прийня­ту й самооче­ви­дну «норму», хоч по суті сама штучно ту «норму» ви­творює, насаджує і під­три­мує.

Найнаочні­шим при­кла­дом та­ко­го дискурси­вно­го до­міну­ва­н­ня є, на­при­клад, «зага­льно­прийня­те» в Киє­ві та інших містах роз­мовля­н­ня російською (дарма що вдо­ма, за дани­ми соціо­ло­гів, принаймні трети­на киян спілку­ю­ться по-украї­нськи). Ця «норма» бу­ла ви­творена специ­фі­чни­ми ко­ло­ніальни­ми дискурсами у по­єд­нан­ні з поліційним те­рором про­ти «на­ціоналі­стів», до яких авто­мати­чно зараховували всіх пу­блі­чно украї­номовних; сьо­годні ця «норма» під­три­мує се­бе вже й без те­рору, спи­раю­чись го­ло­вно на «здоровий глузд». На­справді той «глузд» є всьо­го лиш продуктом ко­ло­ніальної індоктри­на­цїї, дискурси­вно ви­твореною «нормальністю», що дійсно комфорт­на для ко­ло­нізаторів, бо під­три­мує їхнє до­міну­ва­н­ня, про­те аж ніяк не для ко­ло­нізованих, ко­трим цю пато­ло­гію подають як «норму»: так, мовляв, «істори­чно склало­ся». На­справді не «склало­ся», а бу­ло штучно створено за допомо­гою ці­лком конкрет­них політи­чних дій, соціальної, сказати б, «інже­не­рії».

Без­умовно, захі­дні постко­ло­ніальні сту­дії мають істо­т­ний, подеколи клю­човий расовий компонент, який немо­ж­ли­во беспосередньо пере­нести на украї­нсько-російські стосу­нки. Для украї­нців їхньою «чорною шкірою» є їхня «чорна» мова — на про­ти­вагу «білій», російській. Зміни­ти її нева­жко, тож у цьо­му сенсі російський ко­ло­ніалізм був що­до украї­нців інклю­зи­вним. Він давав шанс ко­ж­ному з них на інди­від­уа­льному рі­вні інте­грувати­ся в пані­вну спільно­ту.

Про­те пси­хо­ло­гі­чний ме­ха­нізм поневоле­н­ня в усіх ко­ло­ніалі­змах поді­бний. Він перед­ба­чає для ко­ло­нізованих засвоє­н­ня не­га­ти­вно­го уявле­н­ня про самих се­бе, яке наки­ну­ли їм ко­ло­нізатори. Як­що пані­вна група трактує ко­ло­нізованих як ни­ж­чу расу («бы­ки», «ку­гу­ты», «жло­бы», «хох­лы», «ко­лхоз» і поді­бне), то поневоле­ні під цим дискурси­вним (а ча­сом і поліцейським) ти­ском пере­ймають по­гляд ко­ло­нізаторів і ба­чать се­бе саме та­ки­ми — неповно­цін­ни­ми, недороз­винени­ми — і, при­родно, намага­ю­ться дисти­нці­ю­вати­ся від власної упослі­дженої групи та при­єд­нати­ся до пані­вної. Вони імі­тують її мову та звичаї, а щоб стати в цій групі ще більше «свої­ми», демонстрають особли­ву по­горду до сво­го ми­ну­ло­го — до мало­осві­че­них ко­лгосп­них «хох­лів», і особли­ву ненависть до «хох­лів» осві­че­них, ко­трі, по­при осві­ту, не під­дали­ся аси­міля­ції.

У середи­ні 80-х, прига­дую, моя київська сусі­д­ка («хох­лу­шка», як вона се­бе нази­вала) щи­ро ди­вувала­ся, що ми роз­мовля­є­мо з на­шою кі­лькарі­чною донькою по-украї­нськи. «За­чем вы ре­бенку жизнь кале­чи­те?!..» — спів­чу­тли­во казала вона, ро­зумію­чи без надмі­рних інтелектуа­льних ре­ф­ле­ксій, на основі само­го ли­ше повся­к­ден­но­го досвіду та «здорово­го глузду», що ми справді створю­є­мо ди­ти­ні непо­трі­бні про­бле­ми в майбу­т­ньо­му — і з довко­ли­шнім, доволі агреси­вним що­до украї­нської мови середови­щем, і з тоді­шньою владою, для якої вся­ка осві­че­на украї­номовність бу­ла без­сумні­вною ознакою «бу­ржу­а­зно­го на­ціоналі­зму».

Ди­ти­на ви­росла, пі­шла 1991 року до школи, закі­нчи­ла бакала­врат у Киє­ві, магістерку в Ке­мбріджі і докторат у Пари­жі, опану­вала з деся­ток європейських мов і поверну­ла­ся в Украї­ну бо вва­жає, що тут жи­т­тя — ці­каві­ше. А не­що­давно вона навіть скори­стала­ся зі сво­го зна­н­ня російської, побувавши уперше в жит­ті в Москві і з поди­вом пере­свід­чи­вшись, що там, на від­міну від Киє­ва, украї­нської й справді не ро­зуміють.

3. (Двад­цять) дві Украї­ни

Навесні 1990 року я вперше по­трапив до США, де від­разу ж зі­ткну­вся з про­бле­мою ви­тлу­ма­че­н­ня аме­ри­канцям, хто я і звід­ки.

«I’m from Ukraine», — бадьоро від­казував я, але це не справля­ло на них жодно­го вра­же­н­ня.

«Bahrejn?» — пере­пи­тував де­хто. Інші просто стенали пле­чи­ма. Або чемно ки­вали, ні­чо­го, однак, при