Читати книгу - "Краєвиди підглядника, Богдан Миколайович Бойчук"

секції його були навіть сірі й нецікаві. Я піднайшов собі неподалік університету щось на зразок «студіо апартменту», тобто одну кімнатку з кухонькою, ліжком, столиком і поличкою для книжок. Це влаштування було дуже вигідне, — за кілька хвилин я був в університеті. Лекції докторської програми, сказати правду, не дуже мене надихали, але я працював інтенсивно, щоб якнайскоріше скінчити так званий course work, тобто обов'язкові курси і засісти за працю над дисертацією. Я найбільше любив сидіти ночами при телескопі й вивчати різні констеляції. Це ж бо було ще одним різновидом моєї великої пристрасті — підглядання.

Я був зовсім самотнім у Гарварді, бо, з одного боку, не мав потягу до так званого студентського життя, а з другого боку, нові знайомства ніколи не давалися мені легко. Тому й ніколи не мав багато друзів. У мене була своя лавочка під крислатим кленом на кампусі й у присмеркові години любив сидіти на ній і згадувати приємні часи з Беверлі, панею Родіні та Джінні.

Одного недільного вечора мене пробудили від задуми — жіночий скрик та шурхіт паперу. Я глянув убік і побачив дівчину, яка намагалася позбирати аркуші паперу, які розвіяв вітер. Вона була така непомітна, що я не звернув на неї уваги, коли вона раніше сіла побіч мене на лавочці. Дівчина була худа, в окулярях і з коротко підстриженим волоссям. Не встигала вона схопити кілька аркушів, як вітер здував ще більше зі жмуту на лавці. Я прикрив стосик карток книжкою, яку мав при собі, позбирав розвіяні вітром і простягнув дівчині.

— Дякую, — промовила вона, збентежена.

— Бачу, що ваші папери не слухаються вас.

— Ви хочете сказати, що я незграбна, — вона глянула на мене крізь скельця окулярів, її очі були темно-сині й глибокі.

— Я так далеко не заходив би… Скажімо, радше, що розсіяна.

— По-професорському.

— Хіба ви професор? — здивувався я.

— Чому ви так здивувалися?

— Бо ви ще замолода на професорство.

— Це непоганий комплімент. Я не думала, що ви зі своєю суворістю здатні на компліменти.

— А хіба ви знаєте мене? — знову здивувався я.

— Не раз бачила вас на цій лавочці. А сьогодні вирішила присісти. А ви й не помітили мене… Все-таки приємніше мати хоч когось поблизу, аніж бути самою. Але вітер, як бачите, відразу виявив мою незграбність чи розсіяність, як ви великодушно сказали.

— Невже ви самотні в цьому багатолюдному муравлиську? — спитав я.

— Як це вам сказати? У мене обмаль часу на самотність. Але бувають хвилини, як от ця, коли відчуваю потребу перекинутися словом з живою людиною.

— А чим ви так зайняті?

— Це мій останній рік у Гарварді. Мушу взяти ще кілька курсів, а тоді треба буде готуватися до докторських іспитів.

— З якого предмету?

— Математики.

— Чому ви тоді розсіяні, коли ви не професор? Вона розсміялася:

— Напевно ще ним буду! Після іспитів планую повернутися до Філадельфії. Це моє рідне місто. Хочу викладати у Пенсильванському університеті й працювати над дисертацією.

— Ви все дуже логічно розпланували…

— По-математичному. А звідки ви?

— З Нью-Йорка.

— То ми майже сусіди. Я Анджела, — вона подала мені маленьку, мов пташка, руку.

— А я Марко.

— Ви завжди сидите на цій лавочці самі, як я помітила.

— Бо я недавно приїхав сюди й не мав ще нагоди зустріти вас…

Вона усміхнулася задоволено. Мушу сказати, що усмішка в неї була досить приваблива.

— Крім того, мене не вабить студентське життя, — додав я.

— Мене також! — скрикнула захоплено. — Це витрата часу.

— Ну, витрата часу може бути гарна й приємна. Але діяльність студентських гуртків та організацій, на мій смак, трохи дітвацька.

— Я маю подібну настанову. Ми, мабуть, заскоро постарілися.

Скажімо, заскоро дозріли. Це звучить гарніше.

— Я згодна! Але, вибачте, я мушу бігти додому, — вона почала збирати свої папери.

— Значить, я вас не переконав.

— У чому? — спитала здивовано.

— Що витрата часу може бути гарна й приємна. Вона засміялася:

— Ні, я мушу підготуватися до завтрашніх лекцій. Але не здавайте позицій, продовжуйте переконувати мене! — вона махнула мені рукою й побігла.

Ми зустрічалися зрідка і завжди на моїй лавочці. Анджела приходила звичайно тоді, коли була перевтомлена працею й потребувала поговорити з «живою людиною», як вона казала. Я був для неї такою живою людиною. На більше вона, очевидно, не мала часу чи потреби. Зі свого боку, я теж не робив ніяких заходів, щоб зав'язати з нею інтимніші стосунки. Вона не цікавила мене як жінка. У неї були тільки приємне личко й усмішка, а все інше нічим притягаючим не виділялося.

Особливо її худа фігура не підходила під мій ренуарівський смак. Правда, вона завжди модно зодягалася, а її тендітна й елегантна фігура могла імпонувати багатьом мужчинам. Та не мені. Мене притягала пишніша краса в жінок. Зате розмови з Анджелою були вишукані й надихаючі. Тому я завжди щиро вітав її появу на лавочці.

Протягом останнього місяця я отримав аж три листи від Беверлі. З одного боку, вона тепло згадувала наші взаємини, тужила за мною й дуже прагнула зустрітися, але, з другого боку, лякалася ближчих стосунків зі мною, щоб не віддалитися емоційно від Пітера. Такі коливання в її почуттях потверджували тільки мою підозру, що їхнє подружжя не було особливо гармонійне й щасливе, і Беверлі мусила посвячувати дуже багато, щоб втримати його. Видно, закон притягання протилежних полюсів стосується тільки фізики, а в людських взаєминах діють інакші гравітаційні сили. Я останнім часом дуже тужив за Беверлі. Але не намагався притягати її до себе, бо в глибині душі не був переконаний, що вона змогла б покохати мене. А Пітер, мабуть, старався навертати її до етикету й етики своєї старинної й консервативної родини. А це була помилка. Бо, в кінцевому рахунку, Беверлі ніхто не наверне. Та був іще один фактор, який стримував мене: я не був упевнений у своїх почуттях до неї. Я взагалі не був упевнений, чи спроможний по-справжньому закохатися в яку-небудь жінку. Всі мої взаємини з жінками, включно з матір'ю, лишалися тільки на сексуальному рівні. Жінки це, мабуть, відчували і не зв'язувалися глибше зі мною. Щойно тепер у взаєминах з Анджелою зароджувався натяк на щось духовне. Але це не мало нічого спільного з коханням. Для справжнього кохання потрібні обидві сторони медалі: духовна й сексуальна, — а може, й більше, може, ще щось чуттєве, чого не можна схопити словами.

Наші зустрічі з Анджелою якось зовсім припинилися, так раптово, як і почалися. Надворі було холодно й сльотаво, віяли північні листопадові вітри, а безлистий клен