Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кайдашева сімʼя" автора Іван Семенович Левицький. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 46
Перейти на сторінку:
за­раз схо­ва­ла су­вiй у скри­ню.

- А ме­нi, ма­мо, не од­рi­же­те тон­ко­го по­лот­на, хоч на од­ну со­роч­ку на праз­ни­ки? - спи­та­ла Мот­ря, на­си­лу здер­жу­ючи го­лос.

- Мене товс­та со­роч­ка рi­же в тi­лo, а ти, Мот­ре, ще мо­ло­да: но­си тим ча­сом товс­тi со­роч­ки, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- А ви ду­маєте, ме­не товс­та со­роч­ка не рi­же в тi­ло?

- Та бач, доч­ко, ти не хо­диш до па­нiв, а ме­не па­ни й по­пи про­сять ва­ри­ти обiд, кли­чуть до се­бе в по­кої ве­че­рять, ще й у по­ко­ях кла­дуть спа­ти i по­душ­ки пiд бо­ки сте­лять. Як же та­ки ме­нi йти мiж та­кi лю­ди в товс­тiй со­роч­цi?

- Хоч ме­нi й па­ни не сте­лять пiд бо­ки пу­хо­вих по­ду­шок, але ж i я пря­ла на тон­ке по­лот­но, мо­же, бiльше од вас, - ска­за­ла Мот­ря.

- От i бiльше! Що ла­ялась, то й справ­дi бiльше. Не зви­кай до тон­ких со­ро­чок, бо ще хто зна, як бу­де то­бi на своєму ха­зяй­ст­вi, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Як вже там не бу­де, a гiр­шe не бу­де, як у вас. Ко­ли б хоч од­ну тон­ку со­роч­ку одк­ра­яли на свят­ки. Чи вже ж я в вас i то­го не за­ро­би­ла?

- Оце при­че­пи­лась при­че­па! Про ме­не, бе­ри все по­лот­но та й за­ку­тай­ся в йо­го з го­ло­вою. Так вже нас­ти­ри­лась ме­нi, що вже й не знаю, як од те­бе од­че­питься, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

Мотря од­вер­ну­лась до вiк­на i впер­ше зап­ла­ка­ла од то­го ча­су, як пе­рес­ту­пи­ла че­рез свек­рiв пo­piг. Во­на по­чу­ти­ла, що свек­ру­ха крив­дить її в то­му, до чо­го во­на док­ла­ла ба­га­то пра­цi своїх рук. Во­на втер­ла крадько­ма сльози ру­ка­вом.

Мотря взя­ла одк­ра­яне для неї по­лот­но i швир­го­ну­ла йо­го на ла­ву. Дов­го ле­жа­ло во­но на ла­вi на­дув­шись, не­на­че сер­ди­лось на не­вiст­ку. Мот­ря дос­та­ла з скри­нi чер­во­ної та синьої за­по­ло­чi i вже над­ве­чiр ci­лa ви­ши­ва­ти ру­ка­ва квiт­ка­ми. Квiт­ки ви­хо­ди­ли здо­ро­вi та ла­па­тi, не­на­че во­на ви­ши­ва­ла їх на мiш­ку або на ряд­нi. Мот­ря плю­ну­ла, по­ки­ну­ла ши­ти роз­кiш­ний хмiль i тiльки по­де­ку­ди по­цяцьку­ва­ла ру­ка­ва пруж­ка­ми та ма­леньки­ми зiр­ка­ми.

Пошила Мот­ря со­роч­ку, вип­ра­ла й на­дi­ла. Товс­те по­лот­но си­нi­ло, не­на­че буз. Во­на гля­ну­ла в дзер­ка­ло, i для неї зда­ло­ся, що в та­кiй со­роч­цi в неї ли­це по­чор­нi­ло й бро­ви ста­ли не та­кi гар­нi.

"Була я в батька, бу­ло моє лич­ко бi­леньке й бро­ви чор­ненькi, а в свек­ра лич­ко моє змар­нi­ло й бро­ви по­ли­ня­ли, - по­ду­ма­ла Мот­ря, роз­див­ля­ючись на се­бе в дзер­ка­лi. - Iз'їсть свек­ру­ха, лю­та змiя, мiй вiк мо­ло­денький".

Свекруха пiш­ла до шин­ку та на­пiд­пит­ку су­ди­ла свою не­вiст­ку на все се­ло, що во­на нi­чим не до­го­дить не­вiст­цi; що спра­вить, то все для неї по­га­не, та де­ше­ве, та не до ли­ця.

Молодi мо­ло­ди­цi все чис­то пе­ре­ка­зу­ва­ли Мот­рi, як її су­дить у корч­мi свек­ру­ха.

"Постривай же, свек­ру­хо, не бу­ду я бiльше для твоєї панської шку­ри на тон­ке по­лот­но пряс­ти", - по­ду­ма­ла Мот­ря, i з то­го ча­су во­на ста­ла пряс­ти по­чин­ки со­бi ок­ре­мо та хо­вать в свою скри­ню.

- Навiщо ти, Мот­ре, хо­ваєш по­чин­ки в свою скри­ню? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- На те, що тре­ба; не бу­ду ж їх їсти, - од­ру­ба­ла Мот­ря.

- А мо­же, й поїси: хто те­бе знає, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Не бiй­тесь, не по­не­су в ши­нок, не проп'ю i не бу­ду на­пiд­пит­ку су­ди­ти, як ви ме­не су­ди­те.

- Що ж ти з ни­ми ду­маєш ро­би­ти? - спи­та­ла ма­ти.

- Помотаю на мо­то­ви­ло, ос­ную та ви­роб­лю со­бi тон­ко­го по­лот­на на со­роч­ки. Мо­же, й пiд мої бо­ки хтось пос­те­ле по­душ­ки…

Кайдашиха до­га­да­лась, до чо­го во­но йдеться, i тро­хи стур­бу­ва­лась. Во­на пря­ла лi­ни­во, а Мот­ря ду­же пильну­ва­ла ко­ло гре­бе­ня. Во­на бо­ялась, щоб Мот­ря ча­сом не вип­ря­ла всього пряж­ва.

- То це ти ду­маєш зби­ра­тись на своє ха­зяй­ст­во моїм пря­ди­вом? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- Прядиво та­ке ва­ше, як i моє. Хi­ба я не бра­ла ко­но­пель, не мо­чи­ла, не би­ла на би­тельнi, не тер­ла на тер­ни­цi, мо­же, бiльш од вас?

Кайдашиха за­мовк­ла. Для неї зда­ло­ся, що не­вiст­ка то­го не зро­бить, а тiльки мститься над нею за товс­тi со­роч­ки.

Одначе од­но­го дня по обi­дi Мот­ря ви­тяг­ла з своєї скри­нi де­сять товс­тих по­чин­кiв, взя­ла мо­то­ви­ло й хо­тi­ла мо­тать. Кай­да­ши­ха по­ба­чи­ла, що то не жар­ти, i спах­ну­ла.

- Чи ти жар­туєш, мо­ло­ди­це, чи зо мною драж­ниш­ся? - спи­та­ла в Мот­рi свек­ру­ха.

- В ме­не не­ма жар­тiв, - ска­за­ла Мот­ря, ма­ха­ючи мо­то­ви­лом, кот­ре гой­да­лось в її ру­ках i чер­ка­лось об сво­лок.

Кайдашиха зо­бi­ди­лась. - Дай сю­ди мо­то­ви­ло! Це не твоє, а моє. При­не­си од сво­го батька та й мо­тай на йо­му, про ме­не, свої жи­ли, - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха й ухо­пи­ла ру­кою мо­то­ви­ло. - Ба не дам, бо й ме­нi тре­ба, - од­ка­за­ла Мот­ря, не ви­пус­ка­ючи з рук мо­то­ви­ла.

- Дай сю­ди, ка­жу то­бi! - крик­ну­ла на всю ха­ту Кай­да­ши­ха, лю­та од злос­тi. - Я са­ма за­раз бу­ду мо­тать.

- Ба не дам! У вас не­ма чо­го мо­тать, бо ви нi­чо­го не нап­ря­ли, - крик­ну­ла й со­бi на всю ха­ту Мот­ря й ухо­пи­ла мо­то­ви­ло обо­ма ру­ка­ми.

Геть со­бi iк не­чис­тiй ма­те­рi! Дай мо­то­ви­ло, ка­жу то­бi! - за­ре­пе­ту­ва­ла Кай­да­ши­ха вже не своїм го­ло­сом i вхо­пи­ла мо­то­ви­ло обо­ма ру­ка­ми ще й по­тяг­ла до се­бе.

- Ба не дам! Хi­ба бу­де­мо би­тись, чи що? - крик­ну­ла Мот­ря й сiп­ну­ла до се­бе мо­то­ви­ло.

- Дай!

- Ба не дам!

- Дай, ка­жу то­бi!

- Ба не дам!

Молодицi пiд­ня­ли гвалт. Чо­ло­вi­ки поз­бi­га­лись у ха­ту. м зда­лось, що мо­ло­ди­цi б'ються. Се­ред ха­ти сто­яли свек­ру­ха й не­вiст­ка i сi­па­ли кож­на до се­бе мо­то­ви­ло. Обид­вi бу­ли лю­тi, в обох очi бли­ща­ли. По­чи­нок ка­чав­ся до­лi. Ста­рий Кай­даш, Кар­по й Лав­рiн по­вит­рi­ща­ли на мо­ло­диць очi, не зна­ючи, од чо­го скоїлась мiж ни­ми та­ка свар­ка. Свек­ру­ха й не­вiст­ка так роз­лю­ту­ва­лись, що не при­мi­ти­ли чо­ло­вi­кiв.

- Дай сю­ди, бо як пхну, то й но­ги за­де­реш! - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха й сi­па­ла до се­бе мо­то­ви­ло.

- Одчепiться, бо й я вмiю пха­ти­ся, - кри­ча­ла Мот­ря не­са­мо­ви­то й тяг­ла до се­бе мо­то­ви­ло.

- Чи ви по­ду­рi­ли сьогод­нi, чи по­ка­зи­лись, - ска­зав Кай­даш, - чи в хре­щи­ка граєтесь? По­киньте мо­то­ви­ло!

Молодицi йо­го не слу­ха­ли й тя­га­лись по ха­тi з мо­то­ви­лом, нез­ва­жа­ючи на йо­го сло­ва.

- Та це во­ни, ма­буть, в во­ро­на гра­ються, - обiз­вав­ся нас­мiш­ку­ва­то Лав­рiн.

- Це доб­ра iг­раш­ка! Мот­ре, по­кинь мо­то­ви­ло, бо як ухоп­лю ко­чер­гу, то поб'ю то­бi ру­ки.

Кайдаш ухо­пив ко­чер­гу й за­мi­рив­ся на мо­ло­диць; во­ни йо­го нi­би й не ба­чи­ли i все ре­пе­ту­ва­ли та ла­ялись. Ста­рий Кай­даш пос­тив, бо то­дi бу­ла п'ятни­ця. Вiн був го­лод­ний та сер­ди­тий. Жi­но­чий крик

1 ... 12 13 14 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (1) до книги "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"
HOLOD SNIZHANA
HOLOD SNIZHANA 30 жовтня 2024 10:13
Рекомендую