Читати книгу - "Жінка у вікні"

— Вибач, — кажу я. — Ти спав?

— Ні.

Він спав.

— Можеш глянути дещо? Здається, зі стелі вода протікає.

Ми підіймаємося на останній поверх, повз мій кабінет, повз мою спальню, на майданчик між кімнатою Олівії та другою кімнатою для гостей.

— Велике стельове вікно, — каже Девід.

Важко сказати, чи це комплімент.

— Воно оригінальне, — відказую я, аби просто заповнити тишу.

— Овальне.

— Так.

— Небагато таких вікон я бачив.

— Овальних?

Але обмін репліками скінчився. Він вже зосередився на плямі.

— Це пліснява, — каже він, стишивши голос, наче лікар, який лагідно повідомляє новини своєму пацієнтові.

— Її можна просто зчистити?

— Це не допоможе.

— А що допоможе?

Він зітхає.

— Спочатку мені треба перевірити дах. — Тягне за ланцюжок, прикріплений до люка на дах. Той відчиняється; опускається драбина нагору; світло сонця застрибує всередину. Я відходжу вбік, подалі від світла. Мабуть, я все ж вампірка.

Девід тягне драбину донизу, поки вона не стукається об підлогу. Я дивлюся, як він вилазить по ній, як джинси обтягують його зад; а потім він зникає.

— Щось видно? — гукаю я.

Відповіді немає.

— Девіде?

Чується брязкіт. Далі струмінь води, виблискуючи сонячним промінням, проливається на сходовий майданчик. Я відскакую назад.

— Вибач, — каже Девід. — Поливальниця.

— Все нормально. Щось там видно?

Пауза, потім знову голос Девіда, сповнений чогось схожого на шанобливість.

— Та тут цілі зарості.

То була ідея Еда, чотири роки тому, коли померла моя мама. «Тобі потрібен якийсь проект», — вирішив він; тому ми взялися перетворювати наш дах на сад — розставляли клумби, облаштовували грядочки з овочами, кілька кущиків самшиту. Головна особливість, яку наш брокер назвав pièce de résistance[112]: арка з живоплоту, шість футів завширшки та дванадцять[113] завдовжки, яка своїм густим листям утворювала тунель. Коли потім у батька стався інсульт, Ед поставив всередині меморіальну лавку. «Ad astra per aspera», — говорив напис. Крізь терни до зірок. Я сиділа там весняними та літніми вечорами, в золотаво-зеленому сяйві, читала книжки та посьорбувала келих-другий.

Останнім часом про наш сад на даху я й не думала. Там, мабуть, усе позаростало.

— Він вже занадто розрісся, — підтверджує мої сумніви Девід. — Тут як у лісі.

Краще б він звідти зліз.

— Тут якісь підпори для рослин? — запитує він. — Вкриті брезентом?

Ми щоосені накривали їх брезентом. Я мовчу; тільки згадую.

— Будь тут обережною. Не наступи на вікно.

— Я не збираюся туди вилазити, — нагадую я йому.

Скло деренчить, коли Девід легенько стукає по ньому ногою.

— Ледь тримається. Якщо згори впаде якась гілка, вона виб’є все вікно. — Минає ще якась мить. — Досить вражаюче. Хочеш, я сфотографую тобі?

— Ні. Дякую. Що будемо робити із сирістю?

Одна нога спускається по драбині, потім інша.

— Тут потрібен професіонал. — Девід опускається на підлогу, закладає драбину назад. — Щоб полагодив стелю. Але шпателем я можу відчистити цвіль. — Він зачиняє люк на стелі. — Відшліфую поверхню. Оброблю розчинником, а потім пофарбую емульсійною фарбою.

— Ти все це маєш?

— Розчинник та фарбу я куплю. Було б добре, якби тут була якась вентиляція.

Я завмираю.

— Що ти маєш на увазі?

— Розчиняй іноді вікна. Не обов’язково саме на цьому поверсі.

— Я не відчиняю вікна. Взагалі ніде.

Він знизує плечами.

— Це б допомогло.

Я повертаюся на сходи. Він іде слідом. Ми спускаємося в тиші.

— Дякую, що відмив той бруд надворі, — кажу я, щоб не мовчати, коли ми опиняємося на кухні.

— Хто це зробив?

— Якісь діти.

— Знаєш, чиї?

— Ні. — Я вагаюсь. — А що? Ти б їх провчив заради мене?

Він моргає. Я продовжую підтискати.

— Тобі там ще зручно внизу, я сподіваюся? — Він живе тут вже два місяці, відколи доктор Філдінґ порадив, що орендар був би корисною ідеєю: він би виконував доручення, виносив сміття, загалом допомагав би з утриманням будинку і подібним, і це все за зниження орендної платні. Девід був першим, хто відповів на моє оголошення, яке я виклала на «Ейрбіенбі»[114]; пам’ятаю, що думала про те, який стислий електронний лист він тоді написав, навіть грубий, аж доки я не познайомилася з ним і не побачила, наскільки він «балакучий». Щойно переїхав із Чикаґо, досвідчений майстер, не палить, 7000 доларів на рахунку в банку. Ми узгодили умови оренди того ж дня.

— Ага. — Він підводить погляд вгору, на лампочки, вмонтовані у стелю. — Є якась причина, чому ти тримаєш тут усе в такій темряві? Медична, чи щось таке?

Я відчуваю, що шаріюся.

— Багато людей з… — яке б тут слово дібрати? — …у моєму стані відчувають себе незахищеними, коли навколо надто багато світла. — Я вказую на вікна. — До того ж, у цьому будинку вдосталь природного світла.

Девід роздумує над цим, киває.

— А у твоїй квартирі достатньо світла? — запитую я.

— Нормально.

Тепер моя черга кивнути.

— Якщо знайдеш там ще якісь Едові проекти, просто дай мені знати. Я їх зберігаю.

Чую, як чвяхнули дверцята Панча, бачу, як він прокрадається на кухню.

— Дуже вдячна тобі за все, що ти для мене робиш, — продовжую я, хоча розумію, що вже втратила момент, він рухається в напрямку дверей до свого підвалу. — Допомагаєш зі… сміттям, і по дому, і все інше. Ти — мій рятівник, — незграбно додаю я.

— Авжеж.

— Якщо тобі неважко, ти б міг когось покликати щодо стелі…

— Авжеж.

Раптом Панч застрибує на стіл кухонного острова[115], який зараз опинився між нами, та випльовує щось із пащі. Я придивляюся.

Мертвий пацюк.

Я відскакую. Не без задоволення бачу, що Девід також здригнувся. Пацюк невеличкий, із жирною шерстю й темним черваком хвоста; його тільце геть зім’яте.

Панч із гордістю дивиться на нас.

— Фу-у, — гримаю я на нього. Кіт підіймає голову.

— А він його добряче помордував, — каже Девід.

Я розглядаю пацюка.

— Це ти зробив? — запитую я Панча раніше ніж усвідомлюю, що опитую кота. Він хутко зістрибує з острова.

— Ти поглянь, — видихає Девід. Підіймаю на нього очі: з іншого боку острова він нахилився вперед і виблискує очима.

— Його можна десь поховати? — запитую я. — Не хочу, щоб він гнив у смітті.

Девід прокашлюється.

— Завтра вівторок, — каже він. День вивозу сміття. — Я його зараз винесу. Маєш газетку?

— Їх хоч хтось зараз виписує? — Вийшло різкіше, ніж я хотіла. Швидко продовжую. — Маю поліетиленовий пакет.

Знаходжу один у шухляді. Девід простягає руку, але це я й сама можу зробити. Вивертаю пакет, запхнувши в нього руку, вільною рукою обережно хапаю труп і вкладаю на