Читати книгу - "Патерн, Володимир Львович Єшкілєв"

У рік прийняття присяги улюбленим словом Софії був «ресурс». Її найближча подруга Тася не стомлювалась повторювати: «У нас, Зосько, є аж два моцні ресурси. Перший — наша свіжість (так вона узагальнювала переваги юного віку). Другий — довгі ноги (так вона позначала зовнішність, максимально наближену до модельної). Це не фуфло, Зосько, це дорого коштує. Дуже дорого. Не можна просрати такі ресурси».

Мамине трюмо свідчило, що подруга мала рацію. У ньому Софія бачила симпатичну юну біксу з м’яким попелястим волоссям, широко рознесеними загадковими очима, пласким животиком і ногами, які нічим не поступались нижнім кінцівкам Даяни Крюгер або Кари Делевінь.

Отже, ресурси були.

Це формувало настрій.

Того дня передбачалися дві безпросвітно нудні пари з матеріалознавства. Тому, коли Тася сказала «не йдемо», у Софії не знайшлось жодного заперечення.

— У парк? — уточнила вона.

— На нашу лавочку, — кивнула Тася, звертаючи від брами навчального закладу.

— Гроші є?

— Є.

Тася поплескала по кишенях джинсовки.

— Невже ресурс спрацював? — здивувалась донька інженера. Від початку їхнього знайомства не було такого, щоби в Тасі водилися гроші. Старша із трьох доньок розведеної поштарки, у фінансових питаннях вона зазвичай покладалася на дружнє коло.

— Вихід на велику сцену лише намічається. — Тася струсонула гривою каштанового волосся і скоса подивилась на Софію, котра відчула в її погляді дещо оцінююче.

У Таськи новий проєкт, зрозуміла донька інженера.

Вона вже звикла, що її подругу тягне на дрібні авантюри. І не особливо тим бентежилася, бо, як правило, Тасиного авантюризму ставало лише до першого відчутного облому.

Енергетик вони купили найдорожчий.

Ранкове світло вже помалювало улюблену лавочку в кольори старовинних багетів, коли дівчата кинули на неї свої пакети і сумки. Навколо них просинався міський парк. Дзижчання комах над сміттєвими купками впевнено перекривало віддалений гомін вулиці. Навіть вороняче крякання не порушувало навколишнього раю.

— Пакети не дружать із книжками, — зауважила Софія, побачивши, що кутик обкладинки підручника

вистромлюється з дірки. Збираючись до коледжу, подруги віддавали перевагу пакетам.

— Не вумнічай. — Тася відкрила бляшанку. — Ще трошки, подруго, і пакети нам не знадобляться. До одного місця той коледж. Будемо на яхтах текілу пити.

— Серйозна заява, — усміхнулась Софія. — Знайшла папіка?

— Я похожа на давалку?

— А звідки бабло?

— Ну, ти мене за просту маєш. — Тася широко розкинулась на лавці, витягнула ноги, поворушила носаками чобітків, помилувалась сонячними відблисками на хромованих пряжках. — А я, Зосю, зовсім не проста. Я для нас із тобою тему знайшла. Ніштячну тему, врубаєшся?

— Кажи.

Софії раптом стало смішно. Ділова Тася нагадала їй дівчину з американського трилера. Та повелася на якесь фуфло про зйомки в кіно, а опинилася в борделі, де її трахали товсті мексиканські бандити.

Донька інженера шалено напружилася, аби не зареготати. Вона знала, що Тася образиться, якщо вона зарегоче. Але сміх ліз із неї, як дитинча Чужого із черева астронавта. Вона відчула: більше хвилини не протриматися.

— Слухай сюди, — стишила голос Тася. — Є в мене знайомий. Друган один. Він не дуже дружить із кукухою... Чого ти регочеш, мавпо? Я щось смішне кажу? A-а, он що: дружить зі мною, не дружить із кукухою. Справді ржачно... — Подруга й собі зашкірилася. — Ні, він по кармі рівний пацан, але махнутий на айтішній темі. Увесь час сидить за компом, щось там програмує, тестує. Просто живе в компі, будує якісь світи.

За реальні гроші, прикинь. Він із тих своїх світів не вилазить. Лише поїсти, поспати і до туалету.

— Добре, що до туалету.

— І я так кажу.

— Але ж гроші має.

— Має, — кивнула подруга. — Більше того, має свою фірму. Офіс, тачку нормальну. Я його питаю: а що, типу, тобі так круто платять за ті світи, що ти так розкрутився?

— Айтішники добре заробляють.

— Не все так просто, — похитала головою Тася. — Фіг би він сам так вискочив. Виявилось, що в нього крутий дядько. Реально крутий.

— Олігарх?

— Ну, не настільки, не фантазуй так зрання, — реготнула Тася. — Власник нічного клубу. Цинкуєш тему?

— Ну.

— Не «ну», а жирна тема. Я цього айтішника трошки на інфу покрутила. Дядько йому гроші підганяє, а він раз на три дні модерує сайт його клубу. Добре влаштувався пацан, нє?

— На інфу покрутила? Мотивувала його? — Софія зробила великі очі.

— Тьху, дєвушка, що ти таке фантазуєш! — Тася скривилася, відтак зробила довгий ковток. — Він же не миється місяцями. Я з ним далі цьом-цьом не... Та що ти регочеш, мавпо?!

— Уявила, як ти цьом-цьом із пацаном, який пів року не був у ванні...

— Іди ти! — Тася бризнула на подругу енергетиком.

— Так що там із тим дядьком?

— Кажу ж тобі, крутий, має клуб. «Дівінус» називається. Там тусують багаті чорти, стриптиз, усе таке.

— То ми з тобою будемо стриптизерками? — Сміх не відпускав Софію.

— Та припини вже лахати, задрала! Там потрібні пацанки для ескортингу. Айтішник сказав, що там усе без сексу, чортам потрібні лише понти.

— Лише понти?

— Ну, типу, багатий чорт їде на якусь там презентацію, бере нас обох із собою. А ми такі красиві і тремося з ним, як кішечки. Наш чорт кайфує, бо всіх інших чортів жаба душить. Бо ж він уже реально нічого такого не може, а всі його мають за стального мачо.

— І все?

— Усе.

— А потім ми просипаємося на великому ліжку з ним, його шофером та двома охоронцями?

— Що ти таке мелеш, — скривилася Тася. — Які шофери? Там усе за контрактом, усе обумовлено.

— Але ж на таку роботу купа кандидаток. Ми ж не одні такі розумні, еге ж?

— Так от, цього Любомира треба мотивувати.

— Любомира?

— Так того дядька зовуть.

— Терпіти не можу цього імені. Лю-бо-мир. Любчик. Якесь котяче ім’я.

— Не гірше, ніж Вася.

— А в мене що, був якийсь Вася? У мене навіть кота Альбертом звати. — Софія скинула мокасини, підібгала під себе ноги. У голові приємно шуміло,