Читати книгу - "Після тебе"

Тут я впіймала погляд Джейка. Він глянув на Дафну, потім на мене і ледь помітно похитав головою.

— Я познайомилася з ним на роботі. Його звали… Білл.

Незважаючи на мою обіцянку татові, я не збиралася ходити на зустрічі «Жити далі». Але день мого повернення на роботу був такий жахливий, що під вечір у мене просто не було сил іти в порожню квартиру.

— Ти повернулася! — Карлі поставила чашку кави на барну стійку, узяла монети в якогось бізнесмена та обійняла мене, другою рукою безпомилковими рухами розподіляючи монети по відділеннях касової шухляди. — Що, в біса, сталося? Тім сказав, що в тебе якийсь нещасний випадок. А потім він пішов — і я навіть не знала, чи ти взагалі повернешся.

— Та це довга історія… — Я здивовано поглянула на неї. — Е… а що це на тобі?

Понеділок, дев’ята ранку. Аеропорт повний чоловіків у синіх та сірих костюмах, вони заряджають ноутбуки, вдивляються у свої айфони, гортають сторінки бізнес-газет або тихенько обговорюють по телефону щось про акції. Карлі зустріла погляд когось за барною стійкою.

— Та це… Поки тебе не було, багато чого змінилося.

Я побачила, що бізнесмен, якого помітила раніше, чомусь зайшов за стійку. Я кинула на нього здивований погляд і поставила свою сумочку.

— Будь ласка, зачекайте в залі — я зараз вас обслужу…

— Ви, мабуть, Луїза? — Він енергійно, але без особливої приязні потис мою руку. — Я новий адміністратор бару. Річард Персіваль.

Я кинула оком на його зализане волосся, костюм, блакитну сорочку — цікаво, якими барами він раніше керував?

— Приємно познайомитися.

— Це ж ви були відсутня два місяці, правильно?

— Ну так. Я…

Він пройшовся повз розливальні пристрої та оглянув кожну пляшку.

— Я просто хочу, щоб ви зрозуміли: я не люблю, коли співробітники беруть нескінченні відпустки.

Моя шия сховалась у комірець.

— Хочу пояснити свою позицію, Луїзо. Я не з тих адміністраторів, хто заплющує на це очі. Я знаю, що багато де відпустки є способом заохочення, але тільки не там, де працюю я.

— Можете мені повірити, я б не назвала останні дев’ять тижнів заохоченням.

Він оглянув нижній бік таці й медитативно потер його великим пальцем.

Я зробила глибокий вдих і продовжила:

— Я впала з даху. Може, вам показати мої шрами після операцій? Щоб ви знали, що я навряд чи ще раз таке зроблю.

Він витріщився на мене.

— Не треба сарказму. Я не кажу, що ви збираєтесь і надалі влаштовувати нещасні випадки. Але ваша лікарняна відпустка pro rata[13] вашої нетривалої роботи тут була неприпустимо довгою. Ось і все, що я хочу сказати. Будь ласка, запам’ятайте це.

У нього були подібні до швидкісних автівок запонки.

— Ваше повідомлення отримане, містере Персіваль, — відповіла я. — У подальшому я докладатиму максимум зусиль, щоб уникнути майже смертельних випадків.

— Вам знадобиться форма. За п’ять хвилин я принесу її з комори. Який у вас розмір? 40? 42?

— 38. — Я здивовано дивилася на нього.

Його брова злетіла вгору. Моя теж — у відповідь. Він зник у своєму кабінеті, а Карлі схилилася над машиною для кави та солодко посміхнулася йому в спину.

— Придурок. Повний придурок, — сказала вона крізь зуби.

І вона не помилилася. З тієї самої миті, як я повернулася, Річард Персіваль ані на мить не давав мені спокою. Він перевіряв дотримання розміру порцій, шукав мікроскопічні крихти горішків у кутках бару, прискіпливо стежив за гігієнічними вимогами та примушував нас залишатися ввечері й чекати, доки він перевірить, чи всі вибиті чеки сходяться з касою до останнього пенні.

У мене більше не було можливості розмовляти з клієнтами, дивитися на табло вильотів, віддавати загублені паспорти, насолоджуватися виглядом літаків над злітною смугою у великому вікні — не було навіть часу дратуватися «Кельтськими сопілками». Якщо клієнт увійшов і його ніхто не обслуговував аж десять секунд, зі свого кабінету магічним чином матеріалізувався Річард, зітхав напоказ, голосно перепрошував за те, що доводиться так довго чекати. Ми з Карлі — а зазвичай у такі моменти ми були зайняті іншими клієнтами — потай обмінювалися поглядами, у яких були образа й бажання звільнитися.

Чи не половину свого дня він витрачав на зустрічі з постачальниками, а другу — на балачки з головним офісом про відвідуваність та витрати на душу. Він примушував нас нав’язувати додаткові замовлення і сварив, якщо ми цього не робили. Уже тільки цього було досить, щоб усе стало погано.

Але була ще й форма.

Коли я перевдягалась, у жіночий туалет зайшла Карлі і стала коло мене навпроти дзеркала.

— Ми схожі на двох ідіоток.

Якийсь маркетинговий геній був, вочевидь, невдоволений темними спідницями та білими сорочками і вирішив, що «Трилисник та конюшина» стане ще більш ірландським, якщо на нас буде справжній ірландський одяг. Цей справжній ірландський одяг придумав хтось, хто вважав, що просто зараз у Дубліні бізнес-леді й касирки ходять на роботу у вишиваних жилетах, гольфах і танцювальних туфлях на шнурівці. В усьому смарагдово-зеленому. І не забудьте про перуки із завитками.

— Матір Божа! Якби мене побачив мій хлопець, він пішов би від мене. — Карлі підпалила цигарку та залізла на умивальник, щоб відключити пожежну сирену на стелі. — Але, думаю, спершу б мене зґвалтував. Той ще збоченець.

— А що ж тут носять чоловіки? — Я потягла спідницю вниз, кидаючи боязкі погляди на запальничку в руках Карлі. Цікаво, наскільки швидко горить цей одяг.

— Та подивись навколо — тут же тільки Річард. І йому, бідоласі, доводиться носити сорочку із зеленим логотипом.

— І все? Ніяких ельфійських черевиків? Ніяких лепреконських капелюшків?

— Саме так. Тільки дівчатам треба мати вигляд порногномів.

— У цій перуці я схожа на Доллі Партон[14] у молодості.

— Ну тоді візьми руду. Як же нам пощастило, що на вибір є аж три кольори перук!

Нас уже кликав Річард. Від його голосу в мене почав тіпатися шлунок.

— У будь-якому разі, я тут