Читати книгу - "На зустріч любові, Софія Кривцова"

— Готова? — перепитав Ігор, і я помітила, як його пальці злегка тремтять.

— Так, — відповіла я, хоча всередині все стискалося від тривоги.

Ігор сів назад на лавку і опустив голову, ніби шукав правильні слова. Його мовчання тягнулося так довго, що я вже почала втрачати терпіння.

— Ти пам’ятаєш той день, коли я поїхав? — нарешті заговорив він.

-Як я можу забути?-я скрестила руки на грудях.

— Я… я не поїхав просто так. Мені довелося, — він підняв голову, і в його очах з’явився дивний блиск.

-Довелося? Тиж тоді сказав що це твоє остаточне рішення.

— Так, сказав, бо не міг розповісти справжньої причини, — він провів рукою по волоссю, виглядаючи так, ніби йому це фізично боляче. — Мені погрожували, Аліно.

— Погрожували? — я ледь не засміялася від абсурдності його слів. — Ігоре, це звучить як виправдання.

— Послухай мене, — його голос різко потемнів, і я зрозуміла, що він говорить серйозно. — Я втягнувся в щось, чого не розумів, і це стало небезпечним.

— Що саме? — я знизала брови, намагаючись зрозуміти, чи він просто вигадує історію, щоб уникнути відповідальності.

Ігор мовчав. Він виглядав так, ніби важив кожне слово.

— Люди, з якими я працював… Вони виявилися не тими, за кого себе видавали, — нарешті почав він.

— І? Що вони хотіли від тебе?

— Вони хотіли використати мене, щоб отримати доступ до грошей мого батька. Я відмовився, але це було помилкою.

— І що сталося далі? — я вже ледве стримувала роздратування.

— Вони почали погрожувати. Спочатку мені, потім… тобі, — Ігор опустив голову, ніби йому було соромно.

Я відчула як всередині мене обривається прірва.

—  Вони знали про нас. Знали, де ти живеш, що ти любиш. Я не міг ризикувати твоїм життям, Аліно, — його голос затремтів.

— І ти навіть не подумав сказати мені правду? — я ледве стримувалася, щоб не кричати.

-Як я міг?-Ігор різко піднявся — Що б ти зробила? Сказала б, що впораєшся? Ти ж не знаєш, на що вони здатні!

Його слова прозвучали надто голосно, і кілька перехожих обернулися в наш бік.

— А тепер? Що змінилося? Чому ти вирішив повернутися? — я не відводила від нього погляду.

— Я зник на пів року, щоб їх позбутися, — пояснив він, опускаючи голос. — Змінив роботу, вдав, що мене більше немає в твоєму житті. І тепер вони залишили мене в спокої.

— Ігоре… — я почала, але він перебив мене.

— Я повернувся, бо тепер можу бути з тобою без страху.

Його слова звучали щиро, але я відчувала, що в його історії ще багато прогалин.

— Тоді хто дзвонив мені сьогодні? — запитала я прямо.

— Хто? — його обличчя враз змінилося.

— Жінка. Вона сказала, що ти не той, ким здаєшся, — я пильно спостерігала за його реакцією.

Ігор напружився. Його очі злегка звузилися, і він знову почав нервово терти долоні.

— Я не знаю, хто це, — сказав він, але в його голосі була якась незвична нотка.

— Ти не знаєш? — я глянула на нього з недовірою. — Тоді чому ти так напружився?

— Тому що… тому що я боюся, що це хтось із них, — зізнався він.

— Ти сказав, що вони залишили тебе в спокої! — я знову відчула, як серце почало битися швидше.

— Я думав, що так…

— Ігоре, ти вплутав мене в якусь небезпечну гру, навіть не попередивши, — я похитала головою. — Як ти збираєшся це виправити?

Він глянув на мене з рішучістю, яка мене трохи налякала.

— Я зроблю все, щоб захистити тебе, — сказав він твердо. — Але, будь ласка, довірся мені.

Я ще не встигла відповісти, як він зробив крок ближче.

— Аліно, — його голос знову став м’якшим, але напруження в ньому не зникло, — ти повинна обіцяти мені одне.

— Що саме?

Він поглянув в мої очі.

-Якщо щось станеться,ти нів'якому разі не повинна заважати мені!

— Що? — я відчула, як холод пройшовся по спині.

— Просто обіцяй.

Його слова звучали, як останнє попередження, і я не знала, чи готова я взагалі на таку обіцянку.