Читати книгу - "Я живу з чудовиськом, Selina Tamamushi"

Автор: усе той самий білий кіт із помаранчевими очима

Ранок почався тривожно. Я це відразу відчув. Вона, моє Чудовисько, рухалася якось надто тихо. Не було її звичних вигуків: "Де мій гребінець?!" або "Знову запізнюся на роботу!" Натомість вона підозріло шурхотіла чимось у коридорі. Щойно я побачив переноску, все стало зрозуміло.

Переноска. Ця пекельна машина. Хіба пристойний кіт, як я, має опинятися в коробці з ґратами? Це все одно, що зачинити діамант у консервній банці!

Я підійшов до переноски з грацією тигра та недовірою лева. Обнюхав. На вигляд начебто те саме, що й минулого разу, але запах… Запах був тривожним. Суміш моїх минулих страхів і засобів для чищення.

— Милий, ми йдемо до ветеринара, — сказала вона своїм голосом, що мав би заспокоювати.

Заспокоювати? Ні, я занадто розумний, щоб повірити в це. Одразу стрибнув під диван, переконаний, що на сьогодні план виконано.

Вона почала видавати звуки, які в неї зазвичай з’являються тільки під час розпродажу.

— Киць-киць! Виходь, ну, будь ласочка!

Я відповідав їй тишею, але подумки сміявся: "Ха! Ось тепер подивись, хто тут господар!"

Але Чудовисько вирішило діяти хитріше. Вона відкрила мій улюблений корм. Отак, просто переді мною. Звук відкриття банки був, як сирена спокуси.

— Ну, ходімо! Я тобі дам цілу баночку, — солодко заспівала вона.

Я підповз до краю дивана. І щойно вона простягнула руку, я знову пірнув у тінь. Не піддамся!

Однак за десять хвилин вона вдалася до крайніх заходів. Вона взяла віник.

Віник! Як і будь-який шанобливий кіт, я вирішив зберегти гідність і виліз сам. Звісно, з обличчям повної байдужості, ніби це я сам вирішив вийти, а не під загрозою віника.

Мене спіймали. Її руки, теплі та м’які, як завжди, цього разу були чіпкими, як лапи хижого птаха. Мене запхали в переноску. Переноска стала моєю в’язницею. Я голосно й чітко висловив свій протест: "Няв-а-а!"

Вона подивилася на мене винувато, але я не пробачив.

— Це для твого ж блага, — сказала вона, зачиняючи ґрати.

Ага, звісно. Для блага! Запхати мене в переноску і трусити дорогою — це називається благом?

По дорозі я сварився на неї всіма відомими мені мовами. А вона, сидячи у транспорті, шепотіла:

— Усе добре, котику. Усе добре.

Якби не ґрати, я б вже прогриз цю переноску і втік.

Нарешті ми приїхали. Ви знаєте, що таке пекло? А я знаю. Пекло — це страшний дім під назвою ветеринарна клініка. Запах тут жахливий. Суміш незнайомих котів, собак і чогось, що явно нагадує не тільки ліки.

Мене витягли з переноски. Я чіплявся за ґрати всіма чотирма лапами, але Чудовисько було безжальним.

І ось я на холодному столі.

— Ой, який красунчик! — сказала жінка в білому халаті.

"Красунчик?" Дякую, Я ЗНАЮ, але це не скасовує моєї ненависті до тебе!

Вони почали мене оглядати. Спершу зазирнули у вуха. Потім в очі. Потім у рот! Ну, що за нахабність! Навіть під хвіст не посоромилися заглянути!

— Усе гаразд, можна робити щеплення, — сказала жінка в білому.

Щеплення?

Я напружився. Щеплення звучало як щось явно неприємне.

І тут це сталося. Гостра голка торкнулася мого бідного, пухнастого загривка.

— Няу-у-у-у! — закричав я так, що, мабуть, розбудив усіх собак у районі.

— Усе, тримайся моє Котя, уже все, — сказала Чудовисько.

Уже все? Це ви так думаєте! Я запам’ятаю цей день назавжди!

На зворотному шляху додому я вирішив не розмовляти з Чудовиськом. Мовчки лежав у переносці, обмірковуючи плани помсти.

Але вдома вона приготувала для мене ласощі. Найсмачніший шматочок курочки. І почала гладити мене за вушком.

Я, звісно, спочатку удавав, що все ще ображений. Але потім... ну, знаєте, вона все-таки старалася. І, можливо, це її спосіб показати, що вона переживає за мене. Та наступного разу, коли я побачу переноску, я одразу ж залізу на шафу.

Нехай спробує дістати мене там!

P.S. Ніколи не довіряйте Чудовиськам із переноскою.