Читати книгу - "Я живу з чудовиськом, Selina Tamamushi"

Автор: пухнастий білий кіт із помаранчевими очима,

який дізнався, що ремонт — це не про затишок.

Ремонт. Це слово я почув випадково, коли Чудовисько розмовляло телефоном.

— Так-так, час оновити квартиру. Нові шпалери, пофарбуємо стіни, меблі переставимо. Буде так гарно! — щебетала вона.

Гарна квартира? Я так не думав. Моє життя і так ідеальне: сонячна пляма на підлозі, зручний диван і килим, який я вже добряче обробив своїми кігтями. Нічого змінювати не треба! Але, як завжди, мене ніхто не спитав.

Перший день приніс хаос. Ремонт почався з приїзду незнайомців. Вони вдерлися до нашого дому з якимись величезними коробками, драбинами й дивними штуками, що голосно гуділи.

— Не бійся, Сніжок, — сказала Чудовисько, підхоплюючи мене й саджаючи на стіл. — Це ненадовго.

Ненадовго? Це у ваших же інтересах швидше залишити мою територію. Інакше ви не уявляєте, що вас чекає.

Перша загроза прийшла у вигляді рулонів шпалер. Їх розклали на підлозі, і я, звісно, вирішив перевірити, чи можна в них загорнутися. Можна. Але виявилося, що вилізти з них набагато складніше.

— Сніжок, ну що ти робиш! — закричало Чудовисько, коли знайшла мене стирчавши із рулону, як начинка з млинця.

Це був лише перший поганий дзвіночок.

На другий день незнайомці принесли банки з чимось. Я зацікавився: що там усередині?

— Тільки не чіпай! — попередила Чудовисько, помітивши мій погляд.

Але як можна встояти перед великим відром із чимось блискучим? Я тихенько підійшов, зазирнув усередину… і не втримався.

Стрибок.

Мої лапи занурилися в холодну синю жижу. Тепер я точно знаю — це була фарба. Я спробував вибратися. Що ж, фарба опинилася всюди: на підлозі, на стіні й навіть на мені.

— Ах ти!!! — закричало Чудовисько, хапаючись за голову.

Мене негайно спіймали, понесли у ванну й намагалися відмити. Якщо ви думаєте, що це легко, спробуйте самі відмити білого кота від синьої фарби.

Коли почали рухати меблі, я зрозумів: мій сховок під диваном більше не існує. Усе, що я знав і любив, зникло. Книжкова шафа, де я ховався від гостей? Прибрали. Крісло, на якому я так любив точити кігті? Винесли.

— Тут буде так просторо! — радісно сказала Чудовисько, але я дивився на це з жахом. Просторо? Та тут немає де сховатися!

Я вирішив протестувати. У той момент, коли вони підіймали стіл, я спритно видерся на нього зверху.

— Ей, він що, з нами? — запитав один із незнайомців.

— Сніжок, злізь! — благала Чудовисько.

Але я тримався до останнього. Це була моя територія, і я не збирався її здавати. Коли шпалери нарешті опинилися на стінах, я зрозумів, що настав мій зірковий час.

— Ну що, гарно? — запитала Чудовисько, усміхаючись.

Так, гарно. Ідеально рівні, нові шпалери. Вони просто благали, щоб я перевірив їх на міцність. Пізно вночі, коли всі пішли, я підкрався до стіни й потягнув кігтем за куток. О! Приємне відчуття. Шпалери почали відходити шарами.

Вранці Чудовисько виявила мою «роботу».

— СНІЖОК!!! — закричала вона так голосно, що я мало не втік із дому.

Після кількох тижнів шуму, пилу й моїх пригод ремонт нарешті завершився. Чудовисько було щасливе. Я — нервовий.

— Подивися, як гарно стало! — сказала вона, запрошуючи мене у вітальню.

Я подивився. Так, усе виглядало… дивно. Усе було надто чистим, новим, незатишним. Але нічого, я вже почав позначати територію: кілька подряпин на кріслі, трохи вовни на килимі. Усе знову стане моїм рідним.

Якщо Чудовисько знову вирішить затіяти ремонт, я сховаюся у холодильнику. А ще краще — втечу до сусідів. У них немає ні фарби, ні драбин, ні шпалер, що псують кігті.

P.S. Ремонт — це жах, хаос і стрес. Але якщо ви кіт, завжди є спосіб нагадати, що дім належить вам.