Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

— А ви запріть хату. Хто там прийде? Ідіть, тітко: посидимо, погуторимо.

Пріська не забарилася. Заперти було нічим хату; гаразд, що хоч до скрині замок є, а то ще й хату замикати. Та й від кого? У селі все свої люди, знайомі, відомі, наперечоті, на виду; а чуже? хто тепер чуже забреде на село? Закрутила Пріська двері ломакою — от і все.

Дітвора несказанно зраділа старій Прісьці.

— Бабуся, бабуся йде! бабуся прийшла! — викрикнув радий Миколка і побрався на руки до Пріськи.

— Ба-ба, ба-ба-ба… — своїм нетвердим ще язиком вимовляла невеличка дівчинка Оленка, простягаючи до Пріськи кулачата.

Дітвора страх любила Пріську. Вона завжди уміла з нею обійтися; то, дивись, шматочок хлібця принесе і дає: «Це від зайця відняла», — скаже. А дітвора затинає так часом і сухий шматок, наче солодкий медяник. І на сей раз Пріська захопила з собою два пиріжки з квасолею — і дітвора, рада гостинцеві, прийнялася їх уминати. Одарка сама не менше зраділа: раз — що угамувався дитячий крик та докучливе допитування про батька, а друге — є з ким і самій словом перекинутись, погомоніти.

Розмова зав'язалася. Одарка пригадує своє життя, Пріська своє. Нерадісні то були речі для розмови; отже незчулися, коли і як стемніло. Дітвора, награвшись, захотіла спати. Пріська мала була додому йти, та Одарка намоглася.

— Посидьте, тітко. Погомонимо ще. Я ковбасу розігрію, підкусимо; а тим часом, може, і Карпо надійде.

Чогось у Пріськи серце заболіло, коли Одарка згадала про Карпа. Чого? Їй пригадався її Пилип, котрого приходилось, от як і Одарці, дожидати… Тепер вона його вже довіку не діжде! Серце її наче хто обценьками здавив.

Одарка не забарилася розігріти ковбасу, спрягла ще яєшню і прохала Пріську підкусювати. Тільки що Пріська взяла шматок ковбаси і намірялася їсти, як коло дверей щось занишпорило.

— Це, мабуть, Карпо, — угадувала Одарка і не помилилася. То був справді Карпо.

Карпо, молодий ще чоловік, осадкуватий, широкоплечий, ширококостий: голова здорова, кругла, наче гарбуз; очі сірі і завжди ясні, покійні: їх, здається, ніколи зроду ніяке лихо не мутило. І голос у його рівний, і сам виглядає завжди добрим, завжди задоволеним.

— Здорові, тітко! — привітався він. — Скільки літ, скільки зим? Давно, давно ви в мою хату заглядали. Я вже на Одарку гримаю: може, кажу, розсердила чим?

— Бог з тобою, Карпе! Хіба твоя Одарка така, як другі? Тільки з нею і душу одведеш. А не ходила, то ти і сам гаразд знаєш, чому. Як таке щастя, то і між людей нема охотки іти: сиділа б усе дома, як кам'яна… Воно б, може, ще краще було, якби відразу скаменіла!

— Хай бог милує! Я оце вас усе одстоював, за вас розпинався, — сказав Карпо.

У Пріськи — наче очі побільшали, так вона подивилася на Карпа ними.

— Що там таке? — за неї спитала Одарка.

— Та нічого ще поки. Дурний Грицько. Чого це він на вас уївся?

— Супруненко? — угадала Пріська. — І сама не знаю. От як перед вами винна! Ні, їсть же та й їсть… Така вже, видно, його ненависть до мене. Якраз учепиться чого, то так — як реп'ях до кожуха… Одно точить, як шашіль дерево, як іржа залізо.

— Звик ще за панщини людей підкушувати та й досі не кида своєї вдачі, — увернула Одарка.

— А вже чоловік! Ні бога не боїться, ні людей не соромиться! Тепер куди верне — щоб землю від вас одібрати… Заходжу у шинок, а він сидить з нашими дукачами: Горобцем, Вербою та Маленьким. Сидять, п'ють. Грицько, зуздрівши — зараз до мене: «Оце, Карпе, за твою сусідку трахтувалися». — «За яку сусідку?» — питаю. «Та вже ж не за яку, за Пріську». — «А що там?» — допитуюся. «Чи ти б, — каже, — не згодився узяти на себе її землю?» — «Навіщо?» — кажу. «Як навіщо?» — І почав викладати, що коли від неї землі не одібрати, то і земля за нею буде, і платити за неї другі будуть. «А чим же їй, — питаю, — жити, коли землю одібрати?» — «Переживе, гладка! Хіба сама не при здоров'ї ще? І дочка у неї — як кобила, хоч зараз у віз запрягай! До хлопців, небійсь, уміє іржати, а діла робити — не робить». — «Ніхто, — кажу, — не віда, як хто обіда! А я добре знаю, що оце не стало Пилипа, то Прісьці не медяно прийдеться прожити. Коли ж ще від неї землю одібрати, то тоді хоч у старці йди…» Як стрибне ж мій Грицько, як гуконе: «Так і ти з нею заодно? Гаразд же! Ми оце порішили ту землю тобі віддати, а не хоч — я й сам візьму. Все платитиму, та знатиму, за що хоч». — «То ще, — кажу, — як мир скаже». — «Мир?! Ти знаєш, що твій мир у нас у руках? Отут у жмені сидить! Схочемо — пустимо жити, схочемо — задавимо. Що твій мир? Та він ось Панасові, — указує на Горобця, — повинен у ногах лазити та дякувати, що подушне все до копієчки заплатив. П'ять сотень відразу вийняв. А коли ви, бісові ланці, віддасте? Свої гроші зараз положи, а з вас копійку по копійці збирай та віддавай… Уже коли на мир пішло, то ми твій мир і в чорну запремо, хай там поцокотить зубами!..» Як наскіпався на мене — так куди тобі!.. Будь ти, думаю, неладний!.. Взяв шапку — та з шинку, та се прямісінько додому.

Пріська чим більше дослухалася, тим більше хилилася. Як, її землю від неї одібрати? Хто ж від неї одбере її? Та як же се можна? А вона при чому буде?! Їй з голоду хіба пропадати?

Тяжкі та нерадісні думки снували у її голові, одна поперед другої щипали за серце, чорними хмарами укривали душу. Вона сіла за стіл закушувати; половина пирога заклякла в руках, а невеличка крихта гнітом лежала у роті, на язиці і не давала слова вимовити.

— Не журіться, тітко! — утішає Карпо. — Хай вони поткнуться до миру… Я перший почну гукати! Не їх, дукачів, мир послухає, їм добре — грошей наздирали з нашого брата, багатіють; а ми знаємо, як то воно з