Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

Не слухає Пріська речей, утіхи не чує. Перед нею Грицько з його нахвалками. Грицько могучий чоловік; він як захоче, так і поверне діло; схоче доїсти кого — то доїде.

Як смерть та жовта, як тінь темна, Пріська устала з-за столу, попрощалася й пішла додому.

Ще важчі, ще чорніші думки обступили її у своїй хаті; клопочуть її стару голову, журять і без того зомліле серце. Вона у хаті одна, Христі немає. Каганець на припічку горить, ледве тліє невеличкий гніт у рижієвій олії, легкі тіні снують по сірих вогких стінах, по закуреній оселі… Хилиться стара Прісьчина голова на груди, а перед очима її гірка вдовина доля: убожество, недостачі та напасті людські… Не криком нежданого горя виливається її люта туга, не гарячими слізьми розливається вона по змарнілому обличчю, а німа-мовчазна — вона пронизує її наскрізь, як холод, зеленить старе жовте лице, гірким полинем напуває душу і серце… «От тобі й свято! У сей день, кажуть, колись Христос народився… нове життя зачалося… а для мене — нове горенько!» — думалося Прісьці.

V

Де ж Христя забарилася? Чому не приходить утішати матері старої, ділити з нею її тугу запеклу?

Христя рада, що вирвалася… Бігає з дівчатами по селу від двору до двору, від хати до хати. Холодна різдвяна ніч не припона молодечі, тільки заставляє швидше бігати. Рипотять швидкі ступні по усланій білим снігом землі; молода кров, розгоряючись, гріє, б'є у лице; говір-клекіт роздається по опустілих улицях; з усіх країв села доноситься колядка… Радістю і веселощами б'ється серце у Христі, очі грають, як ті зорі на холодному небі. Те лихо, що їх туманило, що важким каменем лежало на душі, скотилося, коли вона переступила за свій двір.

— Уже ж і розпущу я свій голос сьогодні! — хвалилася вона Горпині. — Довго я держалася, та оце й вирвалася… А недобрі ви, дівчата: хоч би таки одна прийшла провідати, розказати, що робиться на селі, що чується між вами? — щебетала Христя, поспішаючи за подругою на збірку до досвітчаної матері.

Досвітчана мати, стара Вовчиха, радо стріла Христю.

— Здорова, дочко! Та й давно ж ти у нас була! І Пилипівна зійшла — не приходила… Стидно, дівко… Там у вас нещастя трапилося… У кого того нещастя не трапляється? День наш — вік наш: сьогодні живий-здоровий, а на завтра, дивись, уже й не стало. Усі під богом ходимо. Його святая воля!.. Ну ж, я на тебе хоч подивлюся. Іди ближче до світла.

І стара, курноса, мов сова, Вовчиха почала повертати Христю на всі боки, заглядати у її лице, у вічі:

— Змарніла, дівко, споганіла… Журилася? Нічого: молода — перетерпиш… А тут нема мені одбою від хлопців за тебе: чому та й чому, тітко, Христя до вас не приходить? А я почім знаю — чому? Підіть, кажу, довідайтесь. І сьогодні забігав один… Чи буде Христя хоч у колядці?

— Я знаю, хто забігав, — умішалася Горпина.

— Ні, не знаєш.

— Так скажи, хто? — спиталася Христя.

— Ага, хочеться знати… хочеться? Не скажу ж за те, що не приходила.

— Як же його ходити? — виправлялася Христя. — І гріх, і мати не пускають.

— Потурай гріхові… А матері скажи: хіба вона не була молодою?

Розмову перервали три-чотири дівки, що, запихавшись, убігли у хату.

— Бач! Вони уже тут; а ми, дурні, за ними бігали. Прибігаємо до Горпини, кажуть — пішла до Христі. Приходимо до Христі — аж у неї і хата закручена. Поцілувала Химка у ломаку та й назад вернулася.

— Брешеш! Сама цілувала, а на других звертає, — одрізала Химка.

— Та то Маруся цілувала, — додала третя дівчина, ще підліток, указуючи на свою старшу сестру.

Маруся тільки закопилила губу. Дівочий клекіт на хвилину затнувся.

— Чи ще багато наших немає? — спитала, обдивляючись гурт, Горпина. — Немає Ониськи та Ївги. Знаєте що? Поки вони прийдуть, заколядуймо матері!

— Давайте! давайте! — підхопили другі.

Горпина вискочила уперед.

— Благословіть колядувати! — гукнула.

— Колядуйте! — відказала Вовчиха.

Дівчата стали в коло; одні питали: «Якої?», — другі відкашлювалися. Горпина почала…

Зично її голос роздався серед хати, мов бренькіт голосної струни або забій у дзвона… Здавалося, то черниця скликала на молитву своїх товаришок. Усі притихли, слухаючи того вигуку…

Це зразу усіма голосами підхопили:

Славен єси,

Ой, славен єси!

Наш милий боже,

На небеси!

І знову вигук, і знову «славен»… Колядка була довга-довга. На кінець наспіли і ждані: Ониська — мишаста і Ївга — товстуха.

— Оце насилу вирвалися! — виправлялася Ївга. — Забігаємо до однії — пішла, кажуть, туди; до другої — у другий край. Як пішли шукати, як пішли бігати — насилу допиталися. А тут ідемо до вас — стрівають парубки: «Куди, дівчата, чешете?» Ми від їх, а вони — за нами… Насилу втекли!

— А Тимофія б то і не бачила? — спитала, усміхаючись, Горпина.

Широке, чорне лице Ївги ще дужче почорніло; очі заблищали.

— Хай він тобі на шиї повіситься! — сердито одказала Ївга.

— Тю-тю, дурна! Я жартую, а вона — навсправжки, — виправляється Горпина.

— От ще погризуться… А — гріх! — умішалася Вовчиха. — Свої, та й не миритеся… йон, йон, йон! — І стара захитала сивою головою.

— Чого ж вона мені очі вибиває Тимофієм? — не вгамовується Ївга.

— Ївго! годі! — умішалося декілька дівчат.

— Годі вам змагатися; пора збиратись! — підказали другі.

— Пора, пора… Прощавайте, мамо.

— З богом, діти, щасливо. А колядку пропивати — до мене.

— До вас! до вас! — І цілим гуртом повалили з хати.

Ніч ясна, морозна. Півмісяць високо плаває у чистому небі, горить; кругом його стовпились зорі: як рій коло матки, як горішки коло доброго крайця хліба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а він, зрадівши, так висвічує на все небо, так вистилає своїм світом укриту білим снігом землю, горить в однім місці сизим огнем,