Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Єва

Мені потрібен шаман. Або як мінімум священник із запасом свяченої води. Може, навіть екзорцист.

Я стояла посеред кімнати, намагаючись осмислити все, що тільки що почула і побачила.

Я вже вдруге опинилася в ситуації, де хтось мертвий, а всі докази вказують на мене. І якщо минулого разу я думала, що це чиста випадковість, то тепер починала серйозно підозрювати, що мене або хтось прокляв, або Всесвіт вирішив потролити.

— Та що ж це за життя таке?! — я схопилася за голову.

Моє бурмотіння з розряду «за що мені все це?» перервала Лада.

— Єво, ну ти ж не можеш мене зараз отак просто кинути…

— ДИВИСЯ НА МЕНЕ! — я різко розвернулася до неї, розмахуючи руками. — В мене на лобі написано «волонтер для людей із трупами»?!

Лада відкрила рота, щоб щось сказати, але я її випередила:

— Я! Вже! Допомагала! Одній! Знаєш, що вийшло? Вона виявилася вбивцею і мене підставила! Я вже була головною підозрюваною! Я вже ледве не сіла у в’язницю!

Лада винувато насупилася.

— Ну це ж інша ситуація…

— Ага, ну так, інша! — я саркастично розсміялася. — Цього разу я не прийшла до тями біля трупа! Але знову Єва — перша підозрювана! Ну, от клас!

Я почала ходити по квартирі, метаючись, як загнаний звір.

Лада дивилася на мене винувато, але навіть не пробувала щось сказати. Розуміла, що зараз я в тому стані, коли краще не потрапляти під руку.

— Це все через тебе! — гаркнула я, різко розвертаючись до неї. — Через тебе, Ладо! Я знала, що не можна було вплутуватися в це, але ні, мене ж так гарно вмовили! «Єва, допоможи», «Єва, я в небезпеці», «Єва, я більше ні до кого не можу звернутися»!

— Але ж ти і справді єдина, до кого я можу звернутися… — пробурмотіла вона, роблячи крок назад.

— Ага, так, звісно! — саркастично засміялася я. — Бо більше ніхто не такий ідіот, як я!

Я почала ще швидше намотувати кола по квартирі, махаючи руками і бурмотіючи собі під ніс.

— Одна аферистка вже мене підставила. Я через це ледве не опинилася у в’язниці! Але ж ні, Єва не робить висновків. Єва — це просто магніт для катастроф, ходячий знак «Увага, тут буде жопа»!

Лада дивилася на мене, стиснувши губи, але я вже не могла зупинитися.

— Все. Досить. Мені це набридло. Я не буду більше нікому допомагати, не буду вплутуватися в чужі проблеми, не буду ризикувати своїм життям через чужі дурні рішення!

Я різко розвернулася до Лади і тицьнула в неї пальцем:

— І ти можеш уже забиратися звідси разом зі своїми проблемами!

— Єво…

— Ні! Ніяких «Єво»! Ніяких слізливих промов! Ніякого «я більше не маю до кого звернутися»! Я не буду більше встрягати!

Лада винувато зітхнула.

— А куди ти збираєшся?

— До дідуся.

— Що?

— Що чула! — гаркнула я. — Я зараз же збираю речі й їду в село! У глухомань! Далеко від убивств, від поліції, від дурних пригод! Я вимкну телефон, видалю соцмережі, зміню прізвище і буду доїти корову!

— Ти серйозно?

— Ага. Бо, схоже, тільки в селі мене не звинуватять у вбивстві!

Я глибоко вдихнула й пішла до шафи, намагаючись хоч щось зібрати.

І тут…

Дзвоник у двері.

Я застигла. Лада застигла.

Ми повільно повернули голови одна до одної.

Дзвоник знову.

— Це поліція, так?! — зашепотіла Лада.

— А хто ще може прийти після новини, що дві психопатки вбили власника казино?! — у такому ж шепоті відповіла я.

Я тихо підійшла до дверей і подивилася на екран домофону.

І тут у мене ледь серце не стало.

Я озирнулася на Ладу з круглими очима.

— Гірше.

— ХТО?!

Я глибоко вдихнула і прошепотіла:

— Андрій.

Лада блідне. Я блідну ще більше.