Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Єва

Дзвінок у двері пролунав так голосно, що я підстрибнула. Серце зробило кульбіт і впало десь у район шлунка.

Я перевела погляд на Ладу, вона дивилася на мене з таким жахом, наче за дверима стояла поліція з ордером на арешт.

— Не відчиняй, — зашепотіла вона, смикаючи мене за рукав.

Чудова ідея! Просто блискуча! Якби ж Андрій не був таким упертим.

— Єва, я знаю, що ти вдома! Відчиняй, поки я не вибив двері!

Голос Андрія пробирав до кісток. Я заклякла. Він реально міг це зробити. Він був тією людиною, яка, якщо каже, що виб’є двері, то, чорт забирай, виб’є!

Я стрельнула поглядом у Ладу.

— Що робити?!

— Може, сховаємось?

— Де?! В шафі?!

Дзвінок знову задзеленчав, і майже одразу за цим — гучний удар у двері.

— Єва!

Ну все, це капець. Відсидітися не вийде.

Я зітхнула, притисла руку до обличчя, намагаючись заспокоїтися, і нарешті повернула ключ у замку.

І це була помилка.

Андрій влетів у квартиру, наче шторм, наче я не відчинила двері, а зняла з них петлі.

Від його тону я інстинктивно відступила на крок, хоча внутрішній голос кричав, що я не винна. Ну, принаймні, не настільки, щоб він зараз вивергався вогнем.

— Чудово! — гаркнув він, миттєво знаходячи очима Ладу. — Обидві ідіотки на місці!

— Це ж треба, який комплімент, — саркастично відповіла я, схрещуючи руки на грудях.

— Та ти б ще подякувала, — гаркнув він у відповідь.

— Що сталося? Тобі забракло місця, щоб нагадати, яка я тупа? Чи хочеш ще раз перевірити, наскільки міцні твої кулаки об стіни?

Він зціпив щелепи, ніби я потрапила в точку.

— Ти що, геть з глузду з’їхала?! — Він перевів погляд на Ладу, яка притиснулася до спинки дивана. — Ви двоє якого біса поперлися в казино?!

— Ну знаєш, мені так не вистачало гострих відчуттів… — протягнула я, скосивши на нього погляд.

— Ага, — гмикнув він. — Схоже, одного разу опинитися підозрюваною в убивстві тобі було мало?

— Диви, який спостережливий. Може, ще розкажеш, який у мене улюблений колір?

— Чорний. Як і твоє почуття самозбереження.

— Ну, принаймні, ти знаєш про мій стиль, — саркастично пирхнула я.

— Господи, ти нестерпна, — пробурмотів він, запустивши руку в волосся.

— Я знаю. Ти ж теж не подарунок.

Наші погляди зустрілися, і на секунду в повітрі повисла напруга. Я хотіла відвести очі, але не могла. Він виглядав злим, виснаженим… і ще чимось, що я не могла розгадати.

Він зробив крок до мене, і мій пульс стрибнув.

— Я вважав тебе розумною дівчиною, — його голос став нижчим.

— Ну, знаєш, усі ми робимо помилки, — хмикнула я, хоч і відчувала, як гаряче палають мої щоки.

Він усміхнувся. Коротко. Зухвало. І це мене ще більше розлютило.

— А я думала, ти взагалі пішов із мого життя. Чи вирішив зробити виняток і ще раз покричати на мене?

Його обличчя застигло.

— Я пішов, бо хотів тебе вберегти.

— Ой, ну дякую. У мене зараз просто ідеальне життя!

Я зібралася відступити, але він нахилився ближче.

— Так, а ти просто туди стрибнула.

— Бо мене туди втягнули!

— Ой, не починай.

— Ой, почну.

— Знаєш що?

— Що?

Він стискав кулаки, а я… я стояла перед ним, не бажаючи відступати ні на сантиметр.

— Я залишив тебе, бо не хотів, щоб ти потрапила в халепу, — його голос був низьким, майже хрипким.

— Ну так, і подивися, як воно спрацювало, — усміхнулася я, повністю ігноруючи, як серце гупає десь у горлі.

Його очі звузилися.

— Ти реально можеш звести з розуму.

— Взаємно.

Він різко відвернувся і перевів подих.

— Я завжди знав, що в тебе з головою проблеми, — звернувся він до Лади, зводячи на неї важкий погляд, — але це вже перебір. Як ти додумалася прийти до Єви?! Втягнути її в це лайно?!

Лада стиснула руки в кулаки, але виглядала так, ніби ось-ось розплачеться.

— Ти чудово знала, що вона пережила! Я тобі розповідав!

Я відчула, як у мені щось скипіло. Ах ось воно що. Він розповідав. Чудово. А я-то думала, що мій особистий кошмар стосується тільки мене.

— Ми з твоїм батьком уже майже вирішили все! — продовжував він. — Але ні, тобі ж треба було ще більше все зіпсувати! Як ти могла так просто взяти і вбити Дмитра?!

— Я його не вбивала! — різко випалила Лада, її голос затремтів.

— Та ну? — Андрій скептично примружився. — Випадково зайшла, побачила труп?

— Вона каже правду, — втрутилася я, бо вже не могла слухати цей цирк.

Андрій повернувся до мене так швидко, що я ледве стрималася, щоб не відступити.

— Хоч ти мовчи! Не починай!

— Що не починай?! — я злісно склала руки на грудях.

Але він перший відвів погляд, зітхнув, схопившись за потилицю.

— Скажи правду, Лада, — тихо, але грізно кинув він. — Навіщо ти вбила Дмитра?

Лада знову заперечливо похитала головою, з її очей текли сльози.

— Я не робила цього…

Андрій важко зітхнув, провів долонею по обличчю, ніби намагався взяти себе в руки.

— Моліться, щоб це було правдою.

— Мені й без цього було достатньо сюрпризів. — спокійно вимовила я.