Читати книгу - "МІй жахливий сусід, Лада Короп"

    Сонячні промені пробилися крізь вікна, заповнюючи кімнату теплим світлом. Я сиджу на дивані, оточена святковими прикрасами, які так і не з’явилися в моїй душі. Сьогодні мій день народження. Мені двадцять шість, а відчуття – наче я вже на пенсії. Кожна хвилина тягнеться, наче година, я вгадую, чи зателефонує хто-небудь, чи все ж залишуся наодинці зі своїми думками. Вечірка, яку я планувала, перетворилася на порожні обіцянки. Моя подруга, яка обіцяла прийти, зателефонувала о п’ятій, вибачаючись через термінові справи. Я не ображаюся — у кожного свої проблеми. Колеги по роботі теж виявилися зайнятими. Ніби під замовлення. Але сумна усмішка на моєму обличчі не покидає мене. Я дивлюсь на стіл, на якому стоїть торт, прикрашений свічками, і відчуваю, як моє серце стискається. Беру коробку з цукерками й починаю їсти одна за одною. Коли я стресую то обожнюю їсти солодке. Тишу раптом порушує стукіт у двері. Я підриваюся з місця, сподіваючись, що це хтось із друзів, хто вирішив приїхати пізно. Але на порозі стоїть Богдан, з яким я вже кілька тижнів ділю стіни цієї квартири. 

— Привіт, Ідо! — каже він, усміхаючись. В його руках — величезний букет квітів, що виглядає як маленька весняна лісова галявина. Відчуваю, як всередині мене щось розквітає. — Вітаю тебе з днем народження! 

— О, Богдан! — відповідаю, намагаючись приховати свої радощі. — Ти прийшов! 

— Звісно, що прийшов! Я не міг залишити тебе наодинці у такий день. 

— Але як ти дізнався? 

— Випадково. Чув твою розмову телефоном з подругою. Він заходить у кімнату, я відчуваю, як повітря наповнюється його присутністю. Останнім часом Богдан став для мене чимось більшим, ніж просто сусід. Його доброта й чуйність завжди виражають, але я ніколи не наважувалася думати про це серйозно. 

— Я сподіваюся, ти не ображаєшся, що я не приніс подарунок, — каже він, ставлячи квіти на стіл. — Але я подумав, що так буде краще. 

— Це і є подарунок, — відповідаю, відчуваючи, як моє серце б’ється швидше. — Це так мило з твого боку! Богдан усміхається, і я помічаю, як його очі світяться. Він завжди був для мене втіленням безтурботності, але зараз я бачу в них щось більше — щось, що змушує моє серце скакати. 

— Що будемо робити? — запитує він, оглядаючи кімнату. 

— Може, розріжемо торт? Я кидаю погляд на торт, усмішка розцвітає на моєму обличчі. Справді, чому б і ні? Я беру ніж, захопивши Богдана за руку, веду його до столу. 

— Слухай, а ти ж не проти трохи святкувати? — запитую, відчуваючи, як у моїй душі з’являється надія. 

— Я завжди за! — відповідає він, підморгуючи. 

Ми сідаємо за стіл, я відрізаю шматок торта, пропонуючи Богдану. Він бере свій шматок, і ми починаємо смакувати. — Я ніколи не думала, що свято може бути таким приємним у компанії сусіда, — кажу, відчуваючи, як усі мої переживання відступають. 

— Не будь такою скромною, — відповідає він, — ти заслуговуєш на найкраще. Ми продовжуємо говорити, сміятися, і я відчуваю, як наша бесіда стає все більш відвертою. Я ділюся з ним своїми мріями, планами на майбутнє, і раптом усвідомлюю, як легко мені з ним. У його присутності я відчуваю себе вільною, і це досить дивно. 

— Знаєш, — починає Богдан, — я завжди думав, що ти дуже цікава дівчина. Я б хотів більше дізнатися про тебе. Ці слова звучать як музика для моїх вух. Я відчуваю, як тепло розливається по моїх щоках. 

— Я завжди думала, що ти дуже привабливий, — кажу, не стримуючи себе. В його очах з’являється іскра, і я відчуваю, як у кімнаті стає ще тепліше. Богдан нахиляється ближче, я відчуваю, як наші погляди зустрічаються. Між нами виникає напруга, яку раніше я не помічала. Серце б’ється швидше, а думки плутаються. 

— Іда, — каже він тихо, — я знаю, що ми просто сусіди, але я не можу не відчути, що між нами є щось більше. Я не можу повірити своїм вухам. Це те, про що я мріяла, але навіть не наважувалася сподіватися. Я повільно кивнула, і він продовжив: 

— Може, ми можемо провести більше часу разом? Я б хотів пізнати тебе краще. 

— Так, я б цього дуже хотіла, — відповідаю, відчуваючи, як моє серце наповнюється радістю. Богдан усміхається, я вражена, як його усмішка може змінити все. Я відчуваю, як у нас з’являється зв’язок, який ніколи не зникне. 

Продовжуючи святкувати, ми розмовляємо про все і нічого, сміємося й обмінюємося поглядами. Я відчуваю, як кожна хвилина наближає нас один до одного, і цей день, який розпочався так сумно, стає найяскравішим у моєму житті. Богдан підводиться і пропонує: 

— А що, якщо ми підіймемо тост за твоє нове життя? Я беру келих, і він робить те ж саме. 

— За тебе, Ідо! — каже він, дивлячись мені в очі. — Нехай це буде початком чогось особливого. 

— За нас! — відповідаю, наші келихи дзинчать. 

Цей момент, цей простий жест, стає символом нового початку. Богдан посміхається, а потім встає і йде до своєї кімнати. Через кілька хвилин він повертається з коробочкою у руках. Він простягає її мені. Беру її до рук й відкриваю. Там фігурка білого голуба. Маленька, але дуже гарна. 

— Знаєш у якомусь давньому фільмі я чув, що голуб є не тільки символом миру. Його фігурку можна подарувати близькій людині. Людині яка є важливою для тебе. Твоїм другом... 

— Богдан, — промовляю зі сльозами на очах. — Це так зворушливо... Ми з Богданом наближатися один до одного. Наші губи майже торкаються, але раптом телефонний дзвінок сполохує нас. Ми встаємо одночасно й стукаємося лобами. Легко сміюся. Дивлюся на мобільний це Ліза. Вона повідомляє що вже владнала всі справи й скоро приїде. Отже, нас буде троє. Кладу слухавку.