Читати книгу - "Орда з мороку, Катя Губська"

Камені, що співають

Море мовчало.

Не звичайне мовчання — а як тиша стародавнього храму, де кожен звук віддається гулом. «Сріблястий Ворон» рухався новим, незнаним маршрутом, прокладеним магічною картою Перлини. Вузькі протоки між голими скелями, хвилі, що не граються — а слухають. Тут навіть чайки не літали.

Навколо здіймалися Літрійські Брами — високі, темно-сірі скелі, вкриті лишайником, мов зранені гіганти, що століттями тримають небо на плечах. Їхні вершини губилися у тумані, а нижні уступи зникали в темних водах, де, здавалося, щось стежить за кожним рухом весла.

Корабель ковзав повільно, вітрила були наполовину згорнуті — кермували обережно, боячись зачепити щось невидиме. Тягуча напруга струменіла повітрям. Не було вітру. Не було шуму. Лише рипіння дерев’яних з’єднань корпусу і тихий, майже нечутний шелест карти, яку Кайла тримала в руках на носі судна.

— Тут щось не так, — прошепотала вона. — Вода… ніби заглушена.

— Як мертвий дзвін, — відповів Картан, знявши капелюха. — Боги не люблять ці місця.

— І ці місця не люблять богів, — пробурмотіла Джейн, стискаючи арбалет.

* * *

Увечері, коли «Сріблястий Ворон» зупинився між двома скелями, схожими на зруйновані вежі, команда зібралася на нижній палубі. Кайла розгорнула Перлину, і з її глибини виступило світло, що відкинуло силуети на стіни. Усередині — рухома мапа: шлях до Забутого Амфітеатру тепер був чіткіший.

— Наступне місце — Камені, що співають, — сказала вона. — Стародавня споруда цивілізації творців. Там ми зможемо активувати другий сегмент Серцевини. Але...

— Але? — перепитав Ейрін, нахилившись ближче.

— Ці камені... вони колись співали. А тепер — мовчать. Легенди кажуть, що тиша — це теж пісня. Але для тих, хто не готовий її почути, — вона стає пасткою.

* * *

Уночі, коли більшість екіпажу дрімала або чергувала по черзі, щось змінилося. Вода навколо корабля почала світитись слабким зеленуватим світлом. Спершу — як фосфорний пил. Потім — яскравіше, пульсуюче.

— Вони нас знайшли? — тихо запитала Кайла, стоячи поруч з Ейріном на кормі.

— Ні. Це… інше, — відповів він. — Вітер говорить не їхнім голосом.

І раптом почулось… спів. Низький, кам’яний, багатоголосий. Наче скелі самі затягнули древній гімн, повільний, як підйом сонця. Вода навколо пішла хвилями, не загрозливо, а ритмічно, під супровід тієї мелодії.

— Камені, що співають, — прошепотала Кайла. — Ми наближаємось.

* * *

І справді, за кілька годин, у тумані з’явились обриси — велетенське коло зі стоячих каменів, частково затоплених. Їх було двадцять один, і кожен з них мав вигравійовані спіралі та символи, які світились у відповідь на наближення уламку Серцевини в руках Кайли.

— Готуйтесь, — сказав Ейрін. — Тут буде більше, ніж просто пісня.

Він глянув у темряву позаду корабля — йому здалося, що в тумані блиснуло щось сріблясто-чорне. Парус? Вежа? Очі?

Ні, не здалося. Орда знову була поруч.

Вітрила згорнули. «Сріблястий Ворон» завмер на межі — між звичайним світом і тим, що належав іншим часам. Туман розступився повільно, мов завіса перед актом, який не можна було зупинити. І ось — Камені.

Вони здіймалися з води, як кістки гігантського звіра, що колись лежав на дні морському, а тепер повільно воскресав. Високі, вкриті мохом, з потемнілими вирізами символів, що пульсували м’яким внутрішнім світлом. Деякі були майже цілі, інші — зламані, ніби їх зруйнували давно, але щось утримувало від остаточного знищення.

— Це… не просто споруда, — прошепотала Кайла, коли човен командою почав рухатись до кола. — Це… механізм. Живий.

Її голос тремтів, але не від страху — від відчуття, що десь у глибинах душі прокидалася давня пам’ять.

* * *

В центрі кола стояв вівтар, обвитий морськими водоростями і вкритий символами, які змінювались при погляді — якби хтось намагався вловити конкретний напис, він щезав, змінюючись на інший. Кайла ступила першою, тримаючи уламок Серцевини в обох руках.

Коли вона наблизилась до вівтаря, повітря затремтіло. Камені почали співати.

Не голосом — вібрацією, гулом у кістках, шепотом у свідомості. Це була музика світла і каменю, магії та втрати. Їхній спів збирався в центрі, об’єднуючись у напругу, що тиснула на груди, ніби повітря стало важчим.

Кайла обережно поклала уламок на вівтар — і той загорівся зсередини.

Камені завили.

Спіральні символи на всіх двадцяти одному стовпі одночасно запалали, немов загорілись нитки між світами. Світ навколо зник — лишилися тільки світло і звук. Корабель зник із поля зору, небо стало темним куполом, а вітер завмер.

І тоді з’явився він.

З тіні одного з розламаних каменів виринув чоловік у темному плащі, обличчя його ховалося за сріблястою маскою. Але очі — чорні, бездонні — горіли гнівом і пізнанням.

— Ка’і Лаерін, — промовив він низьким, рівним голосом. — Дочка спадщини, яку мали стерти.