Читати книгу - "Професор , Темний Лист Кохання"

Після мого звільнення все наче скинуло ланцюги. Ми більше не приховували зустрічі, не боялися випадкових поглядів. Світ більше не здавався кліткою — скоріше, широким полем, де нарешті можна дихати вільно. І все ж… іноді повітря було важким.

Олена не одразу повірила в те, що це назавжди. У неї був досвід — довгий шлейф обіцянок, які ніхто не виконував. І я відчував це, кожного разу, коли вона питала:

— Ти впевнений?

— Так, — відповідав я, завжди без тіні сумніву.

Ми почали з простого — щоденних прогулянок, ввечері удвох, ранкових кав. Її квартира стала для мене світом у світі — місцем, де реальність була не сірим фоном, а теплим світлом настільної лампи, ароматом кориці в чайнику, голосом Баха на старому програвачі.

Я почав викладати онлайн, влаштував кілька авторських курсів з філософії та літератури. Вона підтримувала мене в усьому, навіть у найризикованіших ідеях. А ще вона писала — короткі есе, які ніколи не публікувала. Лише мені дозволяла читати їх.

Одного вечора я запитав:

— Чому ти не показуєш це світові

— Бо світ не завжди заслуговує на правду. А ти — заслуговуєш.

Ці слова залишилися зі мною надовго.

А потім з’явився лист. Від її колишнього чоловіка. Холодний, як бетон. Там були погрози. Він хотів відібрати в неї все — нерухомість, дитину, спокій.

— Ти впевнений, що тобі це потрібно? — запитала вона вночі, тримаючи конверт у руках. — Я не принесу тобі спокою.

— А мені не потрібен спокій. Мені потрібна ти.

Ми готувались до суду, до війни за справедливість. Але вперше — разом.

Наступні тижні були складними. Засідання, адвокати, документи. Я бачив, як вона втомлюється, як стискає кулаки, щоби не заплакати. І я був поруч. Завжди.

Коли нарешті суд виніс рішення на її користь, ми стояли біля входу до зали і мовчали. Потім вона міцно притулилась до мене.

— Ми це зробили, — прошепотіла.

— Ми ще багато зробимо.

Того вечора, повернувшись додому, вона відкрила пляшку вина. У нас більше не було секретів. Не було чужих ролей. Лише ми — в усьому своєму недосконалому, але справжньому існуванні.

— Я ніколи не думала, що знову зможу вірити, — сказала вона.

— А я ніколи не думав, що зустріну когось, хто навчить мене жити.

Вона усміхнулась. І вперше з того моменту, як ми зустрілися, я побачив у її очах не тривогу, не сум, не сумнів.

А надію.