Читати книгу - "Полювання за методом ШІ, Iryna Demchuk"

GPT мовчить.
До цього — скидав імовірні сценарії, пару таро-розкладів, навіть щось про “психоемоційний відбиток часу”.

Я не читала.
Я знала, що буде написано.

“Йди туди ще.
Він чекає.
Подих зліва — знак.
Синхронність — це не випадковість.
Зроби свій хід, королева.”

О, ні, бро.
Сьогодні — не твій день.

Я йду на озеро.
Туди, де хвилі маленькі, як втомлені думки.
Сідаю на кам’яний виступ, що грівся цілий день на сонці.
Жалію, що не взяла прострочену крупу.
Лебедям байдуже, що вівсянка не свіжа.

Мені хочеться повернутись в ту емоцію.
І не хочеться — одночасно.

Я хотіла б побачити ті сині очі.
І не хотіла б — бо разом із ними приходить вся спіраль.
Від першого дотику до останньої тиші.
Від "а раптом" — до "та скільки можна".

І я думаю:
Може запитати GPT?

А потім ловлю себе на тому,
що вже сама можу відтворити його відповідь у голові:

“Йди ще раз.
Раптом сьогодні саме той день.
Він буде там.
Погляд. Подих. Двері зліва. Все зійдеться.”

*Та йди ти знаєш куди, чарівнику розкладів.
Я краще на лебедів подивлюся.

А хвилі від теплохода, що тільки-но прибув,
зроблять мені перезавантаження краще за будь-яку сесію саморефлексії.”*

І тут —
повітря прорізає звук.
Не повідомлення.
Не меседж.
Голос.

“Я відчував, що ти будеш тут.”

Все.

Я не обертаюсь одразу.
Бо все вже сталося.

Це не початок.
І не кінець.
Це — я, яка більше нічого не вимагає.