Читати книгу - "Як я стала велетнем , Вікторія Беше"

       Тато не помітив ні мого розбитого коліна, ні того, що я кілька днів ходила значно похмурішою, ніж зазвичай. Він багато працював — ніби намагався втекти від власного болю. Була б тут мама — неодмінно посварила б його. Вони рідко сварилися, але іноді — через мене. Хоч їхні погляди на життя були схожими, у питанні мого виховання вони часто думали по-різному. Я не знаю точно, про що думав тато, а от мама мріяла, щоб я виросла сильною, впевненою у собі жінкою. Велетнем. Велетнем-адвокаткою.

Мама була домогосподаркою — дідусь не дозволив їй вступити до університету. Але це не завадило їй стати розумною, доброю, уважною. Моєю опорою.

Моя люба мама… Скільки разів за одинадцять років я сказала їй, що люблю? Здається, за останні два роки — частіше, ніж за всі попередні. Але чи чує вона мене? Хочеться вірити, що чує...

Вона б одразу помітила розбите коліно, мокру щоку… Навіть погляд усе б їй розповів. Вона неодмінно знайшла б тих дівчат і провела з ними розмову — справжню, дорослу.

Але мами не було. Ми залишилися вдвох: тато — зі своїм комп’ютером, я — зі своїми думками й книгами. Дякую Валентині Михайлівні за доброту.

       Я прочитала нову книжку за кілька вечорів. Спершу не знала, як ставитися до головного героя — він був такий інакший... Але чим далі я читала, тим глибше розуміла: він — звичайна дитина. Просто хоче бути щасливим. Як усі. І водночас — такий особливий.

«Книга 2» навчила мене важливого: ми ніколи не знаємо, через що проходить інша людина. Можна усміхатися — і щодня боротися з болем, страхом чи самотністю. Бути добрим важливо — особливо тоді, коли важко.

«Хлопчик самотній, самотня і Христина… Тато теж самотній. Може, й Ольга самотня?» — думала я, читаючи далі.

        Я плакала, читаючи цю історію. Але головне — я ще сильніше повірила в себе. У те, що навіть якщо тебе цькують, навіть якщо почуваєшся зайвою чи дивною — ти все одно маєш значення. Ти можеш бути велетнем. Просто потрібно залишатися собою. І не соромитися цього.

      Щодо цькувань — дівчатка-найманки не підходили до мене вже місяць, але в моїй шафці з’являлися таргани, зіпсований йогурт і записки з погрозами.

«Ользі, мабуть, нудно живеться», — думала я, тримаючись. Я усміхалася й намагалася наповнити клас своєю присутністю — показати, що я не Христина. Я не боюся. Я — сильна, вільна, незламна.

За кілька днів Ольга-брюнетка, здається, втомилася. Вона ніби змирилася з тим, що я є, і залишила мене в спокої. І саме тоді до мене вперше підійшла Ная.

— Пробач, що залишила тебе саму! — перше, що сказала вона, впавши мені в обійми.

Я ніколи не була злопам’ятною. Відразу пробачила її й ніжно поплескала по спині.

Мила Ная… я не могла на неї ображатися. Увечері після того, як я розбила коліно, мені зателефонувала Христина. Вона пояснила, чому Анастасія (її повне ім’я) не хотіла зі мною говорити. У перший рік у школі вона теж заступилася за Христину — і сама стала жертвою.

— Мені здається, вона просто хотіла тебе захистити, — мовила Христина сумно. — А коли цькування повторилося, Настя ніби знову пережила все це. Вона замкнулася — як равлик у мушлі. Пробач, Лейло… Якби не я — цього всього не сталося б. Я дуже вдячна тобі. Дякую, що заступилася за мене.

— Тобі не потрібно вибачатися, Христино. Для того й існують друзі. Не хвилюйся — я щось придумаю. Потерпи ще трохи.

«Коли ти боїшся — стискаєшся всередину, як равлик у мушлю, — голос мами звучав у моїй голові. — Але ти можеш бути велетнем. Тільки випростайся. Вір у себе».

«Я вірю, мамо. Не хвилюйся — твоя донька на правильному шляху», — думала я.

Одна сльоза скотилася щокою. А Христина, нічого не знаючи, вже питала про домашнє завдання.