Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

Не поспішаючи, ховаючись од людського ока, придибало городами Чортеня до обійстя Ногавички. Однак і тут його чекало гірке розчарування. На території колишніх могутніх двох держав, замість старої хати-каліки, стояв величезний котедж, облицьований різнокольоровою плиткою. У дворі, біля новозбудованого хліва, сиділо на горшку пухленьке, синьооке дівчатко і гралося дерев’яними ложками, а трохи віддалік, у затінку гаража, у шовковій піжамі на східний манер, сидів сивий, худий, але, з усього видно, ще міцний дід. Радісно тьохнуло серце Бісеняти: у старому воно впізнало Ногавичку. Дід уважно і прискіпливо гортав жіночий журнал “Краса і мода”, смачно потягував гаванську сигару і, включивши на всю потужність магнітофон, слухав записи шведського ансамблю “АББА”.

Чортеня обережно вийшло із-за хліва, зупинилось перед дівчатком.

— Здрастуй, маленька, — сказало якомога ніжніше.

Мале закопилило губи, сердито подивилось з-під насуплених бровенят, а потім з усієї сили луснуло Чортеня по голові розцяцькованою дерев’яною ложкою. Світ, і без того хиткий, одразу померк в очах Бісеняти. Трохи очунявши, воно відстрибнуло на кілька кроків і жалібно заскімлило.

— Діду, кіска ціпляєця до мене, — захникало дівча.

Ногавичка, виключивши магнітофон на своїй улюбленій мелодії “Гроші, гроші…” із репертуару “АББА”, підвів голову.

— Чого плачеш, Маринко?

— Кіска ціпляєця, — показала онука на Чортеня.

— Ой, яка гарна кішка! — здивувався Ногавичка.

— Пане Пийтер, — радісно видихнуло Бісеня, — ви впізнали мене, дорогий мій хазяїне, ви впізнали мене?!

— По-перше, — одразу посерйознішав дід, — ніякий я не пан Пийтер, а колгоспний пенсіонер Петро Степанович Ногавичка, а по-друге, звідки мені тебе знати?

— Я Чорт, пам’ятаєте, колись у Вас квартирував? А потім Ви закляли мене жити у лопухівських болотах. Зараз там провели меліорацію, і мені нікуди дітися.

— Чорти живуть тільки в казках, пойняв, а не між людьми. Отже, не розповідай мені байки, забирайся з двору, а ні, то пса з ланцюга спущу, — пригрозив колишній завгосп.

І тут Чортеня відчуло, що тіло його стає маревом. І раптом згадало воно, що багато тисяч літ тому, коли по землі кочували ще лише поодинокі юрби напівдиких людей, у холодній, скелястій ущелині, де зимували тільки вітри, старий Біс, напучуючи молодих, говорив: “Віднині ви йдете жити поміж людей. Небезпечні вони: протягом усіх віків будуть рватися до пізнання істини, дійде до того, що намагатимуться випередити навіть сам час. Але ви, молоді спеціалісти едемської бурси, повинні весь час сіяти у їх душах сумніви, відвертати з істинної дороги, нацьковувати брат на брата, народ на народ. І, найголовніше, затямте: у цьому ваше безсмертя. Якщо люди переборють нас, перестануть вірити вам — прийде ваша смерть, згинете до одного”.

Як у в’язкому тумані, Чортеня ще доповзло до городу. Далі йти було несила. Воно упало під кущ червоногарячих троянд і поволі, зовсім безболісно, розчинилося у повітрі.

Вранці другого дня у городі Ногавички розквітла чорна троянда. Кілька днів вона цвіла, із пелюсток весь час капали сльози, доки квітка не всохла на корені.

Золота мoлодь,

або ж

Деякі проблеми прирічанських батьків і дітей

Сучасний високоосвічений читач у праві запитати — і цілком слушно: невже Прирічне — його немеркнуча історія, славне сьогодення — тримається тільки на Федірцанові і Мелані, Ногавичці, Лєтрикові, Гелені… А де ж золота сьогоднішня молодь села?

Вона живе, трудиться і здраствує!

Аби не бути голослівним, повернемося до вже знайомого Гріма. На початку розповіді він залишився самотній на Лисій скелі, під якою новоспеченого героя з нетерпінням ждала делегація земляків. Очолювала її, нагадаємо, баба Вариводиха, яка чомусь замість прапора тримала в гордо піднятій руці величезну ломаку.

Новітній час і у цій рідкісній для Прирічного події дав себе взнаки. Якщо, приміром, літ сорок тому прирічанця, який сягнув вершини Лисої скелі, кілька днів підряд частували найкращими довголітніми винами і його вчинок ставав відомим в усіх навколишніх селах, на цей раз церемонія виглядала дещо скромніше — Вариводиха кілька разів угріла геройського онука по спині і пообіцяла одразу ж написати листа матері: нехай дочка приїжджає і забирає отрока, бо з її, бабиних, колись міцних нервів залишилося розтріпане клоччя.

Після цих коротких, але вельми ефектних урочистостей, прирічанці розійшлися по домівках. Але біда — як вередлива кума — одна одну не довго чекає.

За селом, біля яруги, росли три велетенські волоські горіхи — літ, певне, по сто кожному. Хто і коли посадив тут дерева, ніхто із прирічанців не пам’ятає. Оповідають, ніби на цьому місці троє братів не могли поділити межі і зопалу перерубались між собою. Видались дерева, як і самі прирічанці, надивовижу живучими — кремезні, жилаві, широкоплечі. Не одне покоління вітрів, дощів і снігів пронеслося над їхніми буйними головами. Бували зими, коли в сусідніх селах горіхи не витримували пекучих морозів і під корінь вимирали. Нічим не захищені три прирічанські горіхи-брати, виділося, сягнули кореневищами самого серця землі, звідти черпали силу, терпіння і весною оживали на зло лопухівцям, вонігівцям, заньківцям, на подив і радість прирічанцям. До того ж були дерева завжди щедрими і милостивими до свого села — наприкінці кожної ясної яр-пори рясно заквітали, а під осінь аж вигиналися від тягара плодів. Свого часу дерева значилися на обліку у інвентаризаційній книзі педантичного колгоспного бухгалтера Сакалоша — весь урожай, звичайно, кожної осені йшов у комору господарства.

Років з десять тому бухгалтера провели на заслужений відпочинок, а разом з ним вийшли на пенсію і дерева. Чи книга стара загубилася, чи новий бухгалтер-нерозторопа забув поставити горіхи на облік у нову, але з того часу колгосп урожай не збирав. Дерева стали, так би мовити, нейтральними — хто хотів, той і назбирував собі дещицю плодів на новорічні калачі.

В один із золотих днів ранньої осені бажання посмакувати молодими зернами горіхів привело до яруги і Гріма. Вибрався на одне з дерев, набив повну пазуху зелених плодів і вже було хотів сплигнути долу, а тут прямо-таки із-під землі явився на велосипеді колгоспний сторож Павло Гаракаль.

Всі околиці знали Павла, як людину, міхом прибиту. В дитинстві на нього справді звалився з другого поверху млина клунок із мукою — гріх казати, що повний, а так собі — півміха. Над усе любив чоловік владу. Його не корми, грошей не плати, а дай тільки поврядувати. Не потрібно Гаракалеві обтягнутого червоною шкірою крісла, а лише маленького стільчика. Тільки, щоб трішечки вище від інших