Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

Йому скажи:

— Павле Андрійовичу, ми вам довіряємо і доручаємо носити на поле воду в решеті.

Павло у сьомому поті чола одразу візьметься за роботу. Він не задумається над її смислом. Тут для нього головне “довіряємо”, “доручаємо”. Ці слова діяли магічно і, немов владна рука, підносили Павла над прирічанцями.

Вразливу рису характеру Гаракаля підмітив голова колгоспу — чоловік загалом мудрий, душевний, жартун на весь район і використовував її в інтересах господарства, сказати б вірніше — для зміцнення економіки.

Під осінь, коли дозрівала кукурудза, Павла переводили — а працював він пастухом — на посаду польового сторожа.

І тут Гаракаль ставав людиною вольовою, рішучою, непримиренною. Почував себе так серед односельців, ніби ніс відповідальність не за якісь там чотири десятки гектарів кукурудзяного поля, а, якщо вже не за планету, то за державу достеменно. Сказане: “Такий і рідного батька не жаліє” — стосувалося Павла не в переносному, а в прямому значенні.

Якось старий Гаракаль вибрався в кукурудзиння за бур’яном. Скубе чоловік пирій, костиряву, а до нього звідусіль, висолопивши жовті язичиська, сміються качани. Багатирський урожай — радість яка! Милується уродою старий, а руки — чорт їх поплутав, бодай усохли — самі по собі виломили кілька качанів і хутко в міх, між бур’ян. Вибрався Гаракаль із тяжкою ношею на дорогу. Глип — син на велосипеді під’їжджає. Насуплений, обличчя куленепробивне.

— Сам Біг тебе підіслав, Павлику, ледве дихаю, а тут поміч… — заскоромовив батько, забувши привітатись.

— Добрий день, громадянине, — поклонився холодно Павло.

Старий нерозуміюче замигав очима.

— Прошу розв’язати міха і висипати траву. Перевірка на чистоту совісті.

Цими словами Гаракаль-молодший завжди перестрівав підозрілих.

— Ти що, сину, дурних грибів об’ївся? Маєш Бога у серці, на рідного няня руку підняти, — наїжачився старий і підступив ближче.

Але знаючи батькове “…чорт руки поплутав, бодай усохли…”, син залишався незворушним.

— Прошу робити, що наказую, — мовив з притиском Павло.

— В іншому разі доведеться застосувати силу.

— Лайдаку, змія тебе молоком кормила, ти б і вдарив мене! На, бий! — розпанахав на грудях сорочку батько.

Проте Павло вже не слухав. Відставив на узбіччя велосипед, схопив міх, черкнув петельки — і на курну дорогу, разом із бур’яном, викотилось зо п’ять золотавих качанів — кожен із півруки.

— Ну, а що тепер скажете, громадянине? Совість ваша, совість де?! — суворо напитував Павло.

Куди й подівся сердитий батько — стояв перед сином безпомічний, як хлопчак.

— Гляди, а звідки вони взялися? — щиро дивувався на качани. — Не інак, як хтось підклав, доки я траву нажинав, щоб зганьбити, — брехав наївно Гаракаль-старший і так невинно посміхнувся, що будь хтось інший, а не Павло — достеменно повірив би.

— Говоріть, та не заговорюйтеся, — мовив уже спокійно син, збираючи качани до міха.

— Ти куди їх мітиш нести? — збентежився Гаракаль-старший.

— В контору, прямо до голови… — без жодних емоцій проінформував Павло. — Думаєте собі, коли син вибився у люди, коли йому держава довіряє, то можна, прикриваючись його чесним іменем, красти?

— Павлику, дорогий, — уже молив батько, — повір, не я. Чорт руки поплутав, бодай усохли.

Старий із такою ненавистю глипнув на свої ручиська, немов хотів із усієї сили гепнути ними об землю.

— Не для себе рихтую — на той світ не заберу. Для тебе ж стараюся, дитино, для онуків… — схопився старий за останню соломинку.

— Що, що?! — випулив очі Павло, і його худий гачкуватий ніс ще більше загнувся. — Не приведи, Боже, тільки про це ще комусь скажіть.

Відтак кинув мішок із качанами на багажник і дався до правління колгоспу.

Багато дивовижних історій пережив на своїм віку Дмитро Лазар, голова правління, однак із таким випадком зустрівся уперше.

— Може, це ваш однофамілець? — перепитував укотре.

— Кажу вам, товаришу голова, няньо. І не вітчим якийсь, а рідний няньо. Самі видите, ганьба яка на мою голову.

Лазар то чухав потилицю, то потирав скроні, кілька разів брався курити, але сигарета чомусь гасла після першої ж затяжки.

— Да-а-а, діла, діла… — брався Лазар за чергову цигарку і не міг дотямити, як бути — похвалити сторожа чи якось делікатно спровадити із кабінету.

Явне збентеження голови Павло сприйняв по-своєму. Він піднявся із стільця, витягнувся по-солдатськи і, весь просвітлілий, випалив:

— А що ж, товаришу голова, треба бити своїх, аби чужі боялися! Еге ж, правда?

Павло піднесено вийшов із кабінету.

— Ну й характер! — вимовив протяжно голова і прикурив нарешті цигарку.

За кілька злощасних качанів старого Гаракаля трохи таки пожурили, та й по всьому. Як-не-як чоловік вів першу борозну на колгоспному полі, трудився на ньому до самої пенсії. Зважили, звичайно, на заслуги. А он на Павла почали дивитись з того часу, а поготів голова колгоспу, з якимось побоюванням.

… — Ой, які в нас руки прудкі на державне — так і липне до них, — почав Павло співомовкою до Гріма. — Ану злазь, голубе!

— Не маєте права! — бовкнув із межигілля Грім. — Горіхи не ваші!

— Правду маєш, золотий, не мої, а колгоспні, державні.

Павла, звичайно, ніхто не уповноважував пасти дерева.

Сказано, добрий десяток літ горіхи були загальноприрічанськими і щедро обдаровували сельчан дорідними плодами. Цієї ж осені деревам не пощастило — Павло тиждень тому почав сторожувати у першій польовій бригаді, на території якої і доживали свої літа брати-горіхи. Гаракаль достеменно знав, що колгоспу ці горіхи ніпочім. Але характер не був би характером — Павло на зло всім прирічанцям вирішив цієї осені здати плоди на колгоспний склад. Принагідної можливості виявити свою відданість господарству Гаракаль уже давно не знаходив.

— Знаєш, голубе, я двічі не повторююсь. Сказав тобі, злазь! — пригрозив сторож.

— Розкрийте руки — лечу до вас, — чвиркнув крізь зуби Грім, забираючись вище — спробуй дістати наших.

Але Грім і не помітив, як став на суху гілляку. Все трапилося за якусь секунду — б’ючись об стовбури, обдираючи руки, Грім полетів донизу. Ледь опам’ятавшись, спробував підвестись, але залізна кістлява рука Гаракаля вже кліщами впилася у руку “злодія”.

Павло витрусив із пазухи Гріма решту горіхів й далі почав немилосердно крутити йому вуха. Знущався над хлопцем мовчки, посопуючи, ба навіть із якоюсь насолодою.

Коли б сторож наказував лементуючи, погрожуючи, Грім, можливо, сприйняв би це, як належне, — повертівся б у руках, отримав прочухана і втік, не годуючи на Гаракаля гадюки за пазухою. Але мовчазне знущання, задоволене посопування над жертвою вразили Гріма неабияк. На якусь мить він скам’янів і навіть не пробував пручатися, із ненавистю відчуваючи, як кістляві кліщі виривають йому вуха. Дика злоба і лють, біль і протест в одну мить вибухнули