Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не чіпай моїх спогадів, — сказала фарбована, — моїх правдивих світлих спогадів.
Еліс глянула на неї, тоді на нас, і з обличчя в неї збігла тінь образи; вона усміхнулась і раптом стала така гарна, що я аж очам не повірив. Мала вродливе обличчя з приємною гладенькою шкірою, лагідний голос і вся була напрочуд мила й приязна. Але, боже мій, яка ж гладенна. За трьох жінок заважила б…
Том помітив, як я дивлюся на неї, і сказав:
— Ану знімаймося. Ходімо.
— Прощавайте, — сказала Еліс.
— Прощавайте, — відповів я.
— То куди ж вам, хлопці, їхати? — спитав кухар.
— Не туди, куди вам, — відказав йому Том.
ЩАСТИ ВАМ, ПАНОВЕ
За тих часів відстані були зовсім інші, з пагорбів, що їх тепер зрівняно із землею, несло куряву, і Канзас-Сіті дуже скидався на Константинополь. Ви, можливо, не повірите. Ніхто цьому не вірить, але це правда. Того дня йшов сніг, і у вітрині торговця автомобілями, що світилася в ранніх сутінках, стояла гоночна машина, вся посріблена, з написом «Dans argent» [4] на капоті. Плутаючи слова «dans» і «danse» [5], я гадав, що то має означати «срібний танок» чи «срібний танцюрист», і хоча й не знав напевне, чи так воно, чи так, проте, ідучи засніженою вулицею, залюбки милувався машиною і тішився з того, що розумію іноземну мову. Я йшов із салуну братів Вулфів, де на різдво та в День подяки безплатно подавали смажену індичатину, до міської лікарні, що стояла на високому пагорбі над димарями, будинками й вулицями міста.
У лікарняній приймальні сиділи два хірурги невідкладної допомоги, док Фішер і доктор Вілкокс, один — за письмовим столом, другий — у кріслі під стіною. Док Фішер був худий, рудувато-білявий, з тонкими устами, насмішкуватими очима й руками картяра. Доктор Вілкокс — присадкуватий, чорнявий; він ніколи не розлучався з довідником під назвою «Друг і порадник молодого лікаря», де наводилися симптоми й способи лікування різних хвороб. Був там і зворотний покажчик, що давав змогу за симптомами встановити діагноз. Док Фішер казав, що в наступних виданнях до нього слід би додати ще один покажчик, у якому за способом лікування визначалася б хвороба та її симптоми. «На допомогу пам'яті», — казав він.
Доктор Вілкокс соромився тієї книжки, але обійтися без неї не міг. Вона була оправлена в м'яку шкіру і вміщалася в бічній кишені піджака. Придбав він її за порадою одного із своїх професорів, який сказав йому: «Вілкоксе, ви не маєте права бути лікарем, і я робив усе, що міг, аби вам не дали диплома. Та коли ви вже стали представником цієї вченої професії, раджу вам, докторе Вілкокс, в ім'я людяності придбати собі книжку «Друг і порадник молодого лікаря» і керуватися нею. А передусім навчіться нею користуватися».
Доктор Вілкокс нічого не сказав, але того ж таки дня купив оправлений у шкіру довідник.
— А, Горас, — мовив док Фішер, коли я зайшов у приймальню, пропахлу тютюновим димом, йодоформом, карболкою і перегрітими батареями опалення.
— День добрий, панове, — сказав я.
— Що там нового у великому світі? — спитав док Фішер. Він полюбляв деяку пишномовність у висловах, і це здавалося мені надзвичайно вишуканим.
— Дармова індичатина у Вулфів, — відповів я.
— Ви прилучилися?
— Ще й як.
— Велике було товариство?
— Повно. Усі позбігалися.
— Бучні святкові веселощі?
— Та не дуже.
— Ось доктор Вілкокс також трохи прилучився, — сказав док Фішер.
Доктор Вілкокс подивився на нього, тоді на мене.
— Випити хочете? — спитав він.
— Ні, дякую, — відповів я.
— Нема за що, — мовив доктор Вілкокс.
— Горасе, — сказав док Фішер, — ви не проти, що я зву ваа просто Горасом, ні?
— Ні.
— Славний наш друзяка Горас. У нас сьогодні стався надзвичайно цікавий випадок.
— Справді,— докинув доктор Вілкокс.
— Пам'ятаєте хлопчину, що був тут учора?
— Котрий це?
— Той, що надумав стати євнухом.
— Пам'ятаю.
…Я саме сидів у них, коли він приходив. То був хлопець років шістнадцяти. Простоволосий, дуже схвильований і переляканий, проте настроєний рішуче. Мав густу кучеряву чуприну, гарну статуру і великі випнуті губи.
— Тобі чого, синку? — спитав його доктор Вілкокс.
— Я хочу, щоб мене кастрували, — відповів хлопець.
— Навіщо? — спитав док Фішер.
— Я вже й молився і все робив, та ніщо не помагає.
— Від чого?
— Від тої мерзенної похоті.
— Якої ще похоті?
— Тої, що вселилася в мене. Якої я не можу перебороти. Цілі ночі молюся, і все марно.
— А що ж із тобою діється? — спитав док Фішер.
Хлопець розповів йому.
— Слухай, хлопче, — сказав док Фішер. — Нічого страшного з тобою не діється. Так воно все й має бути. І нічого поганого в цьому нема.
— Це мерзота, — не вгавав хлопець. — Це гріх проти цнотливості. Гріх проти господа нашого і спасителя.
— Ні,— сказав док Фішер. — Це природна річ. Так і має бути, і згодом ти почуватимеш себе тільки щасливим.
— Ет, нічого ви не розумієте, — мовив хлопець.
— Ось послухай, — сказав док Фішер і почав пояснювати хлопцеві певні речі.
— Ні. Не хочу я цього слухати. І не змушуйте мене.
— Послухай, прошу тебе, — наполягав док Фішер.
— Ти просто клятий дурень, — сказав хлопцеві доктор Віл-кокс.
— То ви не хочете це зробити? — спитав хлопець.
— Що зробити?
— Каструвати мене.
— Слухай, — сказав док Фішер. — Ніхто не буде тебе каструвати. Нічого поганого з твоїм тілом не діється. Ти маєш гарне тіло і кинь про це думати. А якщо ти такий побожний, то запам'ятай: те, на що ти нарікаєш, ніякий не гріх, а засіб прилучення до таїнства.
— Я не можу цього перебороти, — вів своєї хлопець. — Молюся і вночі, і вдень. Це гріх, повсякчасний гріх проти цнотливості.
— Ой пішов би ти краще та……. — сказав доктор Вілкокс.
— Коли ви таке говорите, я вас не чую, — з гідністю відказав хлопець доктору Вілкоксові.— То, може, все-таки зробите мені ласку? — спитав він дока Фішера.
— Ні,— відповів док Фішер. — Я ж сказав тобі, хлопче.
— Та турніть ви його, — озвався доктор Вілкокс.
— Я сам піду, — сказав хлопець. — Не чіпайте мене. Я вже йду.
Це було напередодні, десь близько п'ятої…
— То що сталося? — запитав я.
— А те, що сьогодні о першій ночі хлопчину привезли до нас, — відказав док Фішер. — Він покалічився бритвою.
— Кастрував себе?
— Ні,— сказав док Фішер. — Він не знав, як це робиться.
— Тепер може померти, — докинув доктор Вілкокс.
— Чому?
— Втратив багато крові.
— А присутній тут славний зцілитель, мій колега доктор Вілкокс, який поїхав на виклик, не міг знайти у своїй книжці потрібного визначення на цей випадок.
— Під
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори в 4-х томах. Том 2», після закриття браузера.