Читати книгу - "Книга пригод 3"

Ватажок тим часом розглядався. Ворогів він уже не бачив — зникли геть, безмовно, ніби тіні. Сприкрено кинув вершникам, щоб сідали на коней, бо ніколи роздивлятися сідло, і розвернув свого огира.

На полеглого коня і його іржання не звертали уваги. Голос покиненої тварини згас у тиші глухої пустки.

Вершники доїхали до самотнього кургану, заввишки в добрих вісім ліктів і завдовжки в сто кроків. На наказ ватажка зупинилися перепочити. Всі, крім двох, що мали чатувати, злізли з коней, яких не розсідлали і не стриножили. Встромивши списи у землю, вершники поклали залізні шоломи на сідла й полягали кожен біля свого коня. Так вони й лежали біля кургану один поряд одного; лише поляк Яцек сидів на землі й вивчав трофейне сідло. А він у цьому тямив.

Ватажок зійшов аж на верхівку кургану. Стрункий і широкоплечий, стояв він у шоломі, в полотняному панцері на білястій куртці, у високих чоботях для кінної їзди, з важким мечем при поясі й дивився похмурим поглядом у тиху ніч. «Брати», що лежали на затіненому схилі кургану, вже припинили розмови. Їх здолала втома. Вони заснули. Обидва вершники-чатові праворуч і ліворуч від побратимів, що відпочивали, сиділи тихо й нерухомо у вересових заростях на своїх конях, і так само стояли, похиливши голови, втомлені тварини.

Навколо панує тиша.

Ватажок стоїть у місячному світлі, мов кам'яна постать, і тьмяним полиском блищать його залізний шолом і майстерно кутий, гладкий панцер…

Тим часом біля кущів ялівцю, незважаючи на втому, Яцек прискіпливо оглядав трофейне сідло. Воно було з червоної венеціанської шкіри, інкрустоване кісткою, з вишукано викутим стременом — набагато гарніше за його власне. Тому сідло й припало до вподоби полякові. Міркуючи, що залишить сідло собі, що при поділу здобичі легко домовиться з побратимами, Яцек перевернув його й подивився, чи тут немає тайника. І справді — знайшов тайничка і щось у ньому намацав. Схопившись на ноги, він тихо погукав ватажка, аби той прийшов подивитись на знахідку. І показав йому білястий, згорнений і обвитий тасьмою папірець.

— Це було в сідлі? — підійшовши ближче, запитав Рокитенський.

— Так, лише папірець, більш нічого — жодного золотого, жодної монети.

Пан Мікулаш, нетерпляче узявши папірець до рук, подивився на нього, а тоді, перерізавши кинджалом тасьму, розгорнув аркушика до блідого місячного світла.

Яцек зацікавлено чекав, що ж вичитає ватажок з папірця. Він знав, що Товчимак читати вміє, хоча й не так, як священик чи пан військовий писар.

А ватажок усе ще дивився на папірець. Важко було читати при такому світлі та ще такі закарлюки! Врешті-решт, опустивши правицю з папірцем, він проказав:

— Не розумію. Листа написано не по-чеському. Добре його сховай. Під моє сідло. А тепер лягай. Ми не можемо довго відпочивати. Хто знає, про що йдеться в цьому листі.

Яцек простяг руку по папірця, але ватажок, розміркувавши, мовив:

— Ні — краще я залишу його собі, а ти йди відпочинь.

І не віддав листа.

— Ти не відпочиватимеш? — сідаючи, запитав Яцек. — Підклади це німецьке сідло під голову.

— Залиш його собі. Я не спатиму.

Яцек послухався. Він приліг, підклав під голову сідло, перехрестився й почав молитися. Він ще почув, як ватажок іде нагору. Але, не домолившись, Яцек раптом заплющив очі — його здолав сон.

Рокитенський сів, знявши з голови шолом, шкіряну шапочку, що була під шоломом, і витер рукавом спітніле чоло. Поклав на коліна розслаблені руки і втупив очі в землю. Він думав про перехопленого листа. Що це може бути? Якесь послання? Чи лише простий папірець того вершника?..

Ті четверо, міркував він далі, їхали зі сходу від Вісли, з країв, де хрестоносці ще тримають у своїх руках усю владу. Їхали на захід — либонь, до Хойниць на розвідку або хотіли приставити туди якусь звістку, не знаючи, що облоги вже немає. Коли цей лист від якого комтура чи, що цілком імовірно, від самого великого магістра — він чекатиме на відповідь. Довго ж тому, хто писав, доведеться чекати! Сироти самі привезуть відповідь! Можливо, аж у Марієнбург, щоб німці знали! А коли закінчиться ця війна, хрестоносці заблагають миру.

Ватажок підвів голову й окинув поглядом нічне поле. Німе та безлюдне, аж людину охоплювала туга, ніби її покинули на цьому світі напризволяще. Старий задоволено подумав, що буде добре, коли вони з цієї пустки підуть геть і повернуться додому. Але те станеться аж восени. Він згадав про сина, про свого Їржика, той восени вже буде, напевно, вдома, якщо, звісно, повернеться. Непутящий синок! Навіщо він так учинив? Чом не приїхав до нього? А з Сілезії від нього немає жодної звістки. Останній гонець, що приїхав з Нємчи, назвав імена усіх шляхтичів, які загинули в сутичках з сілезькими німцями. Але Їржика не назвав. Отже, син живий.

Нараз старому спало на думку: це ж Їржик, напевно, разом із дядьком Яном приєднався до таборитів, і, мабуть, вони з панотцем Бедржихом зараз десь біля Спіше в Угорщині. Кілька хвилин думав про це. З дядьком Їржикові, певна річ, вільніше. Той все дозволить, ні в чому не відмовить. Бо сам такий — лише забави, кості й зальоти на думці! Вже сивий, а такий безсоромний! Якщо брата Яна не вб'ють, він, напевне, сконає, як той розбишака і розпусник Маковець. А Їржі з ним… Шалапут!

Рокитенський звів свої густі сиві брови й насупив обличчя. А може, все ж таки, далі міркував він, Їржик їде до нього, до батька; спочатку вирушив у країну лужицьких сербів, а тоді — до нього… А може, сталося лихо й син потрапив до німецьких рук?

Старий знову втупив очі в землю. Склавши руки, що лежали на колінах, він почав тихенько молитись. Молився за сина, щоб його пан Бог боронив, щоб Їржі не занапастив ні душі, ні тіла, щоб не вскочив до нечистого в пастку. Молився довго, аж і його змогла втома. Повіки запалих очей заплющились, голова схилилася на груди.

IV

Повітря помітно прохололо, вересовими заростями війнув холодний вранішній вітерець. На сході небо посвітліло; смертельно-бліда смуга розірвала на обрії сіру запону, вона дедалі ясніла й росла, розпалюючись до червоного кольору, аж на небі від цієї смуги багрянцем спалахнули хмари.

В цей час у маленькому сільці з чотирма жалюгідними хатинами було вже жваво і шумно; з