Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"

— Нічого такого, кліщ.

— Де ти його взяв?

— Там, у лісі.

— А що ти за нього просиш?

— Не знаю. Не хочеться продавати.

— Не хочеш — не треба. Та й кліщ якийсь дуже маленький.

— Та певно, чужого кліща гудити легко. А я своїм кліщем задоволений. Як на мене, і цей хороший.

— Кліщів усюди хоч греблю гати. Я сам тисячу наберу, як надумаю.

— То чого не набереш? Сам знаєш, що жодного не знайдеш. Це самий ранній кліщ. Першого цього року бачу.

— Слухай, Геку, я тобі віддам за нього свій зуб.

— Ану, покажи.

Том витягнув і обережно розгорнув папірець із зубом. Гекльберрі почав заздро його розглядати. Спокуса була надто великою. Нарешті він сказав:

— А він справжній?

Том підняв пальцями губу і показав порожнє місце.

— Ну, вмовив, — сказав Гекльберрі, — по руках!

Том посадив кліща в коробочку з-під пістонів, де раніше мешкав жук, і хлопчики розійшлися, причому кожен із них відчував, що розбагатів.

Дійшовши до школи — дерев’яного будиночка, що стояв віддалік від решти, — Том ступив на поріг кроком людини, яка поспішає з усіх сил. Він повісив капелюха на гвіздок і з діловим виглядом почав хутенько пробиратися на своє місце. Вчитель, який поважно сидів на кафедрі у великому плетеному кріслі, дрімав, приспаний сонним гудінням класу. Поява Тома розбудила його.

— Томас Сойєр!

Том знав, що коли його ім’я вимовляють повністю, це віщує якусь неприємність.

— Я тут, сер.

— Підійдіть ближче. Ви знову спізнилися, як завжди? Чому цього разу?

Том хотів було збрехати, щоб уникнути покарання, але тут побачив дві довгі золотаві коси та спину, яку миттю впізнав завдяки чарівній силі кохання. Єдине вільне місце в класі було поряд із цією дівчинкою. Жодної миті не вагаючись, він сказав:

— Я спинився на хвилинку поговорити з Гекльберрі Фінном!

Учителя ледве правець не вхопив — він розгублено дивився на Тома. Гу л у класі вмить затихнув. Учні задумались: а чи не збожеволів цей відчайдух? Учитель перепитав:

— Ви… Що ви зробили?

— Спинився поговорити з Гекльберрі Фінном. Жодної помилки не було.

— Томасе Сойєр, це найбільш вражаюче зізнання, яке мені тільки доводилося чути. За таку провину однієї лінійки буде мало. Знімайте вашу куртку.

Рука вчителя трудилася до повної знемоги, доки не поламалися всі різки. Після цього прозвучав наказ:

— А тепер, сер, ідіть і сідайте з дівчатами! Нехай це буде для вас наукою.

Смішок, який хвилею прокотився по класу, здавалось, збентежив Тома; насправді ж це було не збентеження, а шанобливий трепет перед новим божеством і страх, змішаний із радістю, яку обіцяла така незвичайна удача. Він сів на самісінький краєчок соснової лавки, а дівчинка, задерши носика, відсунулась від нього якомога далі. Всі навколо шепталися, штурхали один одного і підморгували; однак Том сидів сумирно — він склав руки перед собою на довгій низькій парті й, очевидно, з головою занурився в книгу.

Незабаром на нього перестали дивитися, і звичний шкільний гул знову запанував у сонному повітрі. Том почав потай поглядати на дівчинку. Вона це помітила, зневажливо стиснула губи і на хвилину навіть повернулася до Тома спиною. Коли ж вона знову обережно обернулась, перед нею лежав персик. Вона його відсунула. Том тихенько посунув персик назад. Вона знову його відштовхнула, але вже не так вороже. Том терпляче поклав персик на колишнє місце. Вона до нього навіть не доторкнулася. Том нашкрябав на грифельній дошці: «Будь ласка, візьміть — у мене є ще». Дівчинка подивилася на дошку, але нічого не відповіла. Тоді Том почав малювати щось на дошці, прикриваючи свій витвір лівою рукою. Спочатку дівчинка нічого не хотіла помічати, потім жіноча цікавість перемогла, про що свідчили деякі цілком виразні ознаки. Том і далі малював, ніби нічого не помічаючи. Дівчинка спробувала нишком поглянути на малюнок, але хлопець нічим не виказав, що помітив це. Нарешті вона здалася й нерішуче прошепотіла:

— Можна мені подивитись?

Том відхилив руку, і стало видно карикатурний будиночок із двома кониками на даху і комином, з якого завитком виходив дим. Дівчинка так захопилась малюванням Тома, що забула про все на світі. Коли малюнок був готовий, вона ще трохи подивилась на нього і сказала:

— Як гарно! А тепер намалюйте чоловічка.

Художник зобразив перед будинком чоловічка, схожого на підйомний кран. Він міг би переступити через будинок, але дівчинка не була надто суворою — вона залишилася дуже задоволена цим страховиськом і прошепотіла:

— Який гарненький! А тепер намалюйте мене.

Том намалював пісочний годинник, увінчаний повним місяцем, приробив до них ручки та ніжки у вигляді соломинок і вклав у розчепірені пальці велетенське віяло. Дівчинка сказала:

— Ой, як хороше! Шкода, що я не вмію малювати.

— Це легко, — прошепотів у відповідь Том. — Я вас навчу.

— Правда, навчите? А коли?

— На великій перерві. Ви підете додому обідати?

— Я можу лишитися, якщо ви хочете.

— Оце здорово! А як вас звати?

— Беккі Тетчер. А вас? Ой, я вже знаю: Томас Сойєр.

— Це коли мене хочуть відшмагати. А якщо я добре поводжусь — Том. Називайте мене Том, згода?

— Згода.

Том заходився шкрябати щось на дошці, знову закриваючи написане від Беккі. Цього разу вона не соромилась і попросила показати, що це таке. Том відповів:

— Так, нічого особливого.

— Ні, покажіть.

— Не варто. Вам буде нецікаво.

— Ні, цікаво. Покажіть, будь ласка.

— Ви про мене розкажете.

— Ні, не розкажу. Ну, ось вам чесне-пречесне, найчесніше слово, що не скажу.

— Нікому-нікому не скажете? Ніколи, до самої смерті?

— Нікому на світі. А тепер показуйте.

— Та ні, правда, вам буде нецікаво!

— Ну, якщо ви так зі мною поводитесь, то я сама подивлюся.

Вона схопила своєю маленькою ручкою руку Тома, виникла невелика боротьба, причому Том вдавав, що опирається, а сам потроху відсував свою руку, доки не з’явилися слова: «Я вас кохаю!»

— Ох, який ви огидний! — і вона спритно ляснула Тома по руці, проте все ж зашарілась, та й загалом було помітно, що вона дуже задоволена.

Цієї миті хлопчик відчув, як чиясь сильна рука повільно й невідворотно стискає його вухо і тягне догори й уперед. Таким чином його провели через увесь клас і посадили на колишнє місце під перехресним вогнем хихотіння. Після цього вчитель постояв над ним кілька тяжких хвилин та нарешті попрямував до свого трону, так і не промовивши жодного слова. І хоча Томове вухо горіло, серце його було сповнене радістю.

Коли клас вгамувався, Том чесно спробував учити уроки, але був для цього надто схвильований. Коли до нього дійшла черга