Читати книгу - "Біле Ікло"

І справді, віковічна пісня пращурів виривалася із Бекових грудей, мов доказ того, що всі ми — маріонетки в руках природи, і він поступово повертався до джерел свого роду. А сталося це тому, що люди на Півночі знайшли жовтий метал, і з тої причини, що помічник садівника, Мануель, отримував платню, якої насилу вистачало його дружині й купі його нащадків, маленьких копій його самого.

III. Перемога первісного звіра

У Бекові ожив первісний звір, і в жорстоких умовах нового життя він дедалі частіше брав гору. Але ніхто не помітив цього. Звіряча хитрість, що прокинулась у Бекові, допомагала йому стримувати свої інстинкти. До того ж необхідність пристосовуватися до нових обставин тримала його в постійній напрузі й потребувала таких зусиль, що він не тільки не бунтував і не ліз у бійку, але щомога уникав сутичок. До його нової поведінки додалися певна обережність і обачність. Він не був схильний до стрімких і нерозважливих учинків. І хоча між ним і Шпіцом спалахнула смертельна ворожнеча й ненависть, він ніколи не виявляв роздратування й ніколи перший не зачіпав свого ворога.

А Шпіц не пропускав нагоди вишкірити зуби — либонь, тому, що впізнав у Бекові небезпечного суперника. Він із шкури пнувся, намагаючись розлютити Бека й завести бійку, що, звісно, призвело б до смерті одного з них. Така сутичка ледь не сталася ще на початку маршруту, і завадив їй лише непередбачений випадок. Якось наприкінці дня нарти зупинилися на березі озера Ле-Барж, у голій, незахищеній од вітру місцині. Завірюха, темрява і дужий вітер, що шмагав ув обличчя, змусили людей шукати місце для привалу. Годі було вибрати гірше місце. За ними стіною піднімалася стрімка скеля, Перро й Франсуа довелося розвести багаття й розстелити свої спальні мішки просто на кризі озера. Аби подорожувати порожнем, намет вони кинули в Дайї. Зібравши трохи хмизу, занесеного сюди водою під час повені, вони розклали багаття, але вогонь тільки розтопив лід і згас, тож вечеряти довелося в темряві.

Бек вирив собі нору під самою скелею, що захищала його від вітру. У цьому притулку було так затишно й тепло, що він вельми неохоче виліз звідтіля, коли Франсуа став роздавати собакам розігріту на вогні рибу. Коли Бек, з’ївши свою порцію, повернувся на своє місце, виявилося, що його зайняли. Погрозливе гарчання сповістило його, що загарбник — Шпіц. Доти Бек уникав сутичок зі своїм ворогом, але тут його терпець урвався. У ньому заговорив звір. Він люто кинувся вперед, що було вельми несподівано для Шпіца, котрий звик думати, що його суперник — украй полохливий пес і рятують його тільки сила й вага.

Здивувався і Франсуа, коли вони, зчепившись, викотилися з лігва. Але він одразу збагнув причину сварки.

— Ага! — загукав він до Бека. — Так його! Намни йому добряче чуба, цьому паршивому злодієві!

Шпіц рвався в бій. Він вив з люті й нетерплячки, плигаючи довкруг Бека й очікуючи зручного моменту для нападу. Бек був у такому ж становищі, тож із обережності теж кружляв навколо Шпіца. Аж раптом бій за першість довелось припинити. Він відбувся згодом, коли було пройдено багато миль тяжкого, виснажливого шляху.

Голос Перро, що сипав брутальною лайкою, гупання кийком по кощавих спинах й болісні зойки послужили сигналом до пекельного рейваху. Табір ожив і закишів волохатими тілами — прибігла ціла сотня голодних собак із індіянського селища, котрі відчули пахощі їжі.

Непрохані гості вдерлися до табору і кинулися на Перро й Франсуа, коли ті вхопилися за дрючки. Запах їжі доводив їх до сказу. Побачивши, що один пес уже встромив морду в скриню з харчами, Перро вгатив його по худих ребрах тяжким києм. Скриня перекинулася — і голодні звірі накинулися на хліб і грудинку й почали гризтися через них. І тут киї запрацювали на повну потужність. Собаки вили й верещали під градом ударів, та знай билися за здобич і не відійшли, поки не зжерли все до останньої крихти.

Тим часом усі собаки Перро злякано повилазили зі своїх ям. Люті прибульці притьмом напали на них. Ніколи ще Бек не бачив таких собак. У них можна було перелічити всі ребра. Це були справжні голоблі, обтягнуті брудними шкурами. Їхні очі палали, з іклів текла піна; збожеволівши від голоду, вони не тямили себе. У першій же сутичці їздових собак відкинули до скелі. На Бека напали відразу три чужі пси, котрі геть покусали йому плечі й морду. Це було якесь божевілля. Біллі, як завжди, жалібно скиглив. Дейв і Соллекс, поранені, заюшені кров’ю, мужньо боролися пліч-о-пліч. Джо кусався, як скажений. Він уп’явся зубами в передню ногу якогось чужинця і перегриз кістку. А хитрий Пайк вискочив на покаліченого пса і миттю зламав йому шию. Бек учепився в горлянку супротивникові, котрий з піною в роті наскочив на нього. Кров заюшила й забризкала його всього. Смак теплої крові в роті ще сильніше розлютив Бека. Він кинувся на іншого собаку, але в ту ж мить відчув, що чиїсь зуби встромилися йому в шию. Це Шпіц по-зрадницькому напав на нього збоку. Очистивши частину табору від напасників, Перро і Франсуа кинулися виручати своїх собак. Щойно вони з’явились, як буйна лавина голодної звіроти відкотилася назад, і Бек струсив Шпіца, який повис на ньому. Але перепочинок тривав кілька секунд. Перро й Франсуа побігли в інший бік — їм потрібно було рятувати їстівні припаси, — і собаки індіянців знову напали на їхню запряжку. З відчайдушною хоробрістю Біллі прорвався крізь кільце осатанілих ворогів, і побіг крижаним озером. За ним назирці кинулися Пайк і Даб, а потім і всі інші собаки Перро. У той момент, коли Бек уже хотів вискочити на лід, він краєм ока помітив, що Шпіц мчить до нього з наміром повалити його з ніг. Якби Бек упав, він опинився б під ногами зграї переслідувачів і загинув. Але він напружив усі сили, відкинув Шпіца й помчав за товаришами.

За