Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

«І що ж він робитиме?» — спитав себе Ульріх, зацікавлено спостерігаючи цю сцену. Радісна впевненість, що статтю 318 Кримінального кодексу тепер приймуть у його редакції, в надвірного радника Швунґа зрештою взяла гору над гіркотою, і позаяк прикрі думки його вже не обсідали, то він, щоб висловити добрі й віднині єдині свої почуття, залюбки заспівав би: «Мав я колись товариша…» Але заспівати тут він не міг, тож обернувся до Ульріха й промовив:

 — Повірте мені, молодий сину мого товариша, спершу настає моральна криза, а за нею — соціальний занепад! — Потім він обернувся до Аґати й повів далі: — Велич вашого добродія батька полягала в тому, що він завжди ладен був допомагати ідеалістичній концепції прокладати шлях в основах права. — Після цього схопив руку Аґати й руку Ульріха, потиснув їх і вигукнув: — Ваш батько надавав аж надто великого значення невеличким розбіжностям у поглядах, які іноді неминуче виникають під час тривалої співпраці. Я завше був певен, що він робив це, щоб не мати докорів з боку свого загостреного відчуття справедливости. Завтра попрощатися з ним прийдуть багато професорів, але серед них не буде жодного такого, як він!

Отож сцена ця завершилася мирно, і Швунґ, коли вже йшов, навіть запевнив Ульріха, що той, коли все ж таки надумає обрати академічну кар’єру, може розраховувати на батькових друзів.

Аґата слухала з широко розплющеними очима, розглядаючи моторошні прикінцеві риси, яких людині надає життя.

 — Це було наче в лісі з гіпсовими деревами! — сказала вона братові перегодя.

А Ульріх усміхнувся й відповів:

 — Я почуваюся таким сентиментальним, як собака місячної ночі!

5. Вони чинять несправедливо

 — А пригадуєш, — спитала його по хвилі Аґата, — як одного разу, коли я була ще зовсім маленька, ти грався з хлопцями, впав по пояс у воду й хотів це приховати? Сів за стіл так, щоб було видно лише твою суху верхню половину, але другу мокру виказав тим, що почав цокотіти зубами!

Коли хлопцем Ульріх приїздив на вакації додому (а втім, за довгі роки він лише один той раз і приїздив) і коли оцей тепер невеличкий зморщений труп був для них обох ще мало не всемогутнім велетом, нерідко траплялося так, що Ульріх не хотів зізнаватися в якому-небудь негідному вчинку і відмовлявся покаятись, хоч і не мав мужности його заперечувати. Так було й того разу — від температури він аж горів, і його довелося швиденько покласти в ліжко.

 — І годували тебе самим супом! — додала Аґата.

 — Атож! — підтвердив, усміхнувшись, брат.

Спогад про те, що колись давно його покарали, цієї миті видався йому чимось чужим, зовсім до нього непричетним; це було однаково, що якби він зараз побачив на підлозі свої дитячі черевички — тепер вони його також уже не стосувалися б.

 — Тобі вже навіть через жар не можна було їсти нічого, крім супу, — знов нагадала про це Аґата. — Але на додачу тебе так ще й покарали!

 — Атож! — ще раз підтвердив Ульріх. — Але робили так не зі злости, а задля того, щоб сповнити так званий обов’язок.

Він не розумів, на що натякала сестра. Сам він усе ще бачив дитячі черевички. Ні, не бачив, він бачив лише, нібито їх бачить. Так само відчував і образи, з яких давно виріс. І подумав: «У цій «непричетності» якимсь чином знаходить вияв те, що людина в жодну пору свого життя не буває цілком у собі!»

 — Але тобі однаково не можна було їсти нічого, крім супу! — сказала Аґата ще раз і додала: — Мені здається, я все життя боялася, що тільки я, можливо, й не здатна цього зрозуміти!

Чи можуть спогади двох людей, що розмовляють про обом їм відоме минуле, не лише доповнювати одні одних, а й сплітатися водно — і то ще доти, як їх висловлять? Цієї хвилини саме щось таке й сталося! Їхній однаковий стан вразив, ба навіть спантеличив обох, як руки, що виткнулися з-під плаща там, де їх зовсім не очікували, й несподівано торкнулись одна одної. Кожне раптом згадало про минуле більше, ніж, здавалося йому, пам’ятало, й Ульріх знову відчув оте гарячкове світло, яке колись наповзало з підлоги на стіни так само, як оце тепер у кімнаті, де вони саме стояли, розповзалося мерехтіння свічок; потім увійшов батько, перетнув убрід пучок світла від настільної лампи й сів край його ліжка. «Якщо ти не спромігся повною мірою усвідомити можливі наслідки свого вчинку, то він може, мабуть, постати в м’якшому світлі, але в такому разі ти маєш спершу зізнатися в цьому собі!» Можливо, на пам’ять йому спливли слова із заповіту чи з листів про параграф 318? Загалом він ніколи не міг добре запам’ятати ні подробиць, ні дослівно текстів. Отож було щось украй надзвичайне в тому, що йому раптом пригадалися цілі фрази, і це якось пов’язалося із сестрою, немовби таку переміну в ньому викликало саме те, що вона стояла поруч, перед ним.

 — «Якщо ти знайшов у собі силу доброхіть, без примусу, незалежно від будь-якої необхідности скоїти ниций вчинок, то маєш визнати й свою провину!» — провадив далі Ульріх, а тоді додав: — З тобою він теж розмовляв, мабуть, так само!

 — Можливо, не зовсім так, — поправила його Аґата. — Щодо мене він зазвичай допускав «зумовлені внутрішніми схильностями обставини, які пом’якшують провину». Він завше нагадував мені, що хотіти — це, мовляв, діяти усвідомлено, а не інстинктивно.

 — «З розвитком інтелекту й здорового глузду, — процитував Ульріх, — саме воля у формі мислення й ухвалених внаслідок нього рішень має взяти гору над бажанням чи інстинктом!»

 — Це правда? — спитала сестра.

 — Чому ти питаєш?

 — Мабуть, тому, що я дурна.

 — Ти не дурна!

 — Мені завше було важко вчитись, і я нічого до пуття не розуміла.

 — Це ще нічого не доводить.

 — Тоді я, мабуть, погана, бо того, що я розумію, не сприймає моя душа.

Вони стояли близько одне напроти одного, прихилившись кожне до одвірка дверей, що