Читати книгу - "Заклятий козак"

Знову бачить холодно-теплу усмішку князь на устах невідомої. І чує голос:

- Ти мій і не мій. Вас у мене багато.

- Хто брати мої? Покажи, ненько, і які вони.

Зійшла жінка з маленьким князем Вишневецьким з скелі-гори, і побачив тоді князь Дмитро, що скеля, на котрій вони стояли, помережана латинськими:

І-VІІ VII-Х Х-ХVII ХVII-ХІХ ХІХ-ХХ.

- Що це означає? - спитав князь Дмитро, і голос йому самому здався таким тихим та жалісним.

- Це все моє сімейство. Діти тут… Мої.

- А що означають ці латинські помітки?

- Вони означають, од якого чоловіка які діти. Ти подивись: це шухляди помічені, - сказала суворо-ласкаво жінка й одсунула майже порожню шухляду з поміткою І-VІІ.

- Чому тут так порожньо?

- Бо в цей час я ще не дійшла літ і не могла родити своїх дітей.

- Та хто ж ти така?

Не треба тобі знати. Після взнаєш. Я - мати твоя.

Здригнувся князь Дмитро.

А хто твої сини ще, хто мої брати? Кажи, кажи мені, мамо!.. Кажи, кажи мені, мамо!.. Кажи… - і князь Вишневецький голосно заплакав.

- Ну, цить же, цить! Бач, який ти нікчемний у мене. А дивись, доживу до того, що найдуться дурні, які й тебе в герої пошиють та пісні складатимуть, - сказала вона.

- Так кажи ж, моя ніжна сувора нене, хто ти?

Жінка зробила дуже суворо-ніжний вигляд і тихо-голосно промовила:

- Я - Історія цього народу, що тут живе у цих краях, у мене сестри-історії інших націй, а всіх нас об’єднує одна мати - історія всесвітня,

- Ось дивись тепер скоро, - весело-сумно промовила вона і витягла шухляду з поміткою VII-Х, - отут я була молода та зелена. І в цю добу я кохалася з силами природними. Сили природи тоді панували над нашим народом, силам природнім пісні складали, в сили природні вірили. Отоді, кажу, я була молода та зелена.

- А отут що? - спитав малесенький Дмитро, шляхетний князь, тикаючи своїм малюсіньким пальчиком на шухляду X-XVII

- Тут у мене багато синів. І всі вони такі ж, як ти, порівнюючи зо мною, маленькі й нікчемні. Але найдуться дурні й такі, - вона ткнула на засушену фігурку Володимира - князя Київського, - що отаких лайдаків і за святих уважатимуть.

- Хто ж твій чоловік був, мамочко моя? - несміливо, соромлячись, запитав Вишневенький.

- Він зараз ще живий й називати його імені не буду. Тепер люди звуть його де «злом», де «розбишацтвом», де «кріпацтвом», де «торгівлею», а учені колись прозвуть його торговий капітал.

Так виходить, що я не син князя Вишневецького, а торгового капіталу? І «ха-ха-ха», - хотів чванливо, крутячи чорного вуса, протягти пан Вишневецький, але вийшло тонесенько-тонесенько:

- Пі-пі-пі-пі-пі-пі-пі…

- Вибач мені, моя ласкаво-сувора мамо, пусти мене, бо я вже боюся… А скажи, - додав він, - чи не можна б було побачити, що далі ти, ненько, народиш?

- Ні, - промовила із сміхом-плачем історія, - всього показати не можна. Я тобі можу показати того дивака, що перший піднесе перо (тоді буде за шаблюку правити), щоб показати тебе з цієї шуфляди на люди таким, як ти справді був.

- Ось він! - і вона ткнула на мене (автора) пальцем.

- Ото він такий?.. Ха-ха-ха! - зареготався пан Вишневецький… і прокинувся.

В хаті було видно, хоч і була ніч. Глянув у вікно на той бік Дніпра й похолов.

Весь степ і низький берег Дніпра по тім боці були вкриті вогнями.

Вовк та Яким, що терли до цього часу виски й лоскотали попід руками Вишневецького, легко зітхнули.

- Пане! Пане Дмитре! - прохав Вовк, - вставайте, бо все ’дно ми згинули отут… Татарська орда облягла ще з вечора…

- Так чому ж ви, чорти, мене раніш не розбудили?

- Я ж казав, - вступився Яким, - що ми ж і в пеню попадемо, як колись я ще вдома за Марка та полонянку.

- Будили ми вас, ваша світлість, ще з вечора, а ви як неживий. Ми думали спершу, що вмер, але ж послухаємо вухом - б’ється серце.

- Ч-чорт! - заревів князь, - думайте краще, як од татар оборонитися. Як там поспільство? Не бунтує?

- О, що ви. пане! Хіба ж вони такі дурні? Хоч дехто спершу й промовляв, що тут же в орді Марко з хлопцями, але кому охота йти до татар в полон? Це їм саме страшне, і хоч би як вони нас не любили, вони будуть захищатися, як божевільні.

X

Широкий та просторий розлігся степ татарський. А через нього понад Дніпром-Славутою в’ється татарський шлях, зміюкою вигинається. Вузенька доріжка перерізує степи, гаї та гайочки, то спускається в балки, то піднімається на горбочки.

Тягнеться шлях, а навколо пуща. Перебіжить заєць навскоки з жорсткої тирси до болота води напитися; стане на задні лапки, поведе очима й поскаче далі. Сипне, як горохом, куріпками вздовж дороги, махне-прошумить господар степу - орел, і знову тиша…

Іде пан Аучко, управитель Вишневецького з Січі од князя, везе віз добра різного, дарунки від татар кримських. Позад його загін челядинців - охорона. Рипить віз великий навантажений, покритий зверху халабудою, дрімає в ній пан Лучко, заколихується на килимах та пуховиках коштовних. Дріма на передкові візниця, час од часу хитаючись і хльоскаючи батогом по товстих кульшах сивого підручного.

Сонце піднімається и припікає.

Челядинці сонно кивають головами, час од часу штовхаючи острогами коней.

- Киртіле! Чуєш, Кириле? - протяг сонно Лучко з халабуди, - чи Золотий Гай ще далеко?

- Га? Золотий Гай? Скоро… Тпру!..

- Що там? -- захрипів Лучко.

- Чоловік поперек дороги.

Два челядинці вмить вискочили наперед.

- Ей, земляче! Чуєш?

- А ну поверни, Юхиме, його догори черева. Хто воно є?

- Та лежить якесь стерво і не ворушиться,

- Гарапником потягни його! - наказав Лучко, виглядаючи з воза.

- За що? - промовив подорожній і підвів голову.

- Микито?!

- Голубе?!

- А казали ж там, що ти з Січі втік? - дивувалися далі челядинці.

- А де Семен Дубовий?

- Не знаю.

- А ти додому?

- А ви куди думаєте? Звичайно! Цілих півтора року не бачити родини, та ще й додому не йти. Може там і живих