Читати книгу - "Ворошиловград"

Ольга сиділа коло вікна на паперах, складених купою.

Була десь одного віку з моїм братом, але виглядала доволі добре, мала кучеряве руде волосся й крейдяну, мовби підсвічену зсередини лампами денного світла, шкіру. Майже не користувалась косметикою, можливо, це й робило її молодшою. Одягнена була в довгу ткану сукню, на ногах мала фірмові білі кросівки. Сиділа на документах і палила.

— Привіт, — привітався я.

— Добрий день, — вона розігнала рукою дим і оглянула мене з голови до ніг. — Ти Герман?

— Ти мене знаєш?

— Мені Шура сказав, що ти зайдеш.

— Травмований?

— Так. Сідай, — вона встала з паперів, показуючи на стілець коло столу.

Папери тут-таки завалились. Я було нахилився, аби зібрати, але Ольга зупинила:

— Кинь, — сказала, — хай лежать. Їх давно викинути треба.

Вона сіла в своє старе крісло, обтягнуте дерматином, і витягла ноги на стіл, як копи в кінофільмах, придавивши кросівками якісь звіти й формуляри. Сукня на мить задерлась. У неї були красиві ноги — довгі худі литки й високі стегна.

— Куди ти дивишся? — запитала вона.

— На формуляри, — відповів я і сів напроти. — Оль, я хотів поговорити. У тебе є кілька хвилин?

— Є година, — відповіла вона. — Хочеш поговорити про свого брата?

— Точно.

— Ясно. Знаєш що? — вона різко прибрала ноги, литки знову промайнули перед моїми очима. — Пішли в парк.

Тут немає чим дихати. Ти машиною?

— Попуткою, — відповів я.

— Не страшно. У мене скутер.

Ми вийшли, вона зачинила за собою двері на навісний замок, сіла на скутер, той із третьої спроби завівся. Кивнула мені, я сів, легко взявши її за плечі.

— Германе, — повернулась вона, перекрикуючи скутер, — ти коли-небудь їздив на скутері? — їздив, — крикнув я у відповідь.

— Знаєш, як руки тримати треба?

Я знічено прибрав руки їй із плечей і поклав на талію, відчуваючи під сукнею її білизну.

— Не захоплюйся, — порадила вона, і ми поїхали.

Парк був напроти, потрібно було всього лише перейти дорогу. Але Ольга промчала вулицею, виїхала на хідник і пірнула між густих кущів, якими було обсаджено територію парку. Тут була стежка. Ольга вміло прослизнула між деревами, і незабаром ми вискочили на асфальтову доріжку. Алеї були сонячні й порожні, за деревами виднілись атракціони, гойдалки, крізь які пробивались молоді дерева, дитячий майданчик, з пісочниць якого рвалась угору трава, будки, в яких раніше продавались квитки і в яких тепер тепло туркотіли сонні голуби й ховались вуличні пси.

Ольга об'їхала фонтан, звернула в бічну алею, проскочила повз двох дівчаток, котрі вигулювали такс, і зупинилась коло старого бару, що стояв над річкою. Бар був давній, наприкінці вісімдесятих, пам'ятаю, в одній із його кімнат відкрили студію звукозапису, переганяли вініл на бобіни та касети. Я тут, ще коли був піонером, записував хеві-метал.

Бар, як виявилось, і досі працював. Ми зайшли всередину.

Було це доволі просторе приміщення, наскрізь пропахле нікотином. Стіни були обшиті деревом, вікна завішані важкими шторами, в багатьох місцях пробитими недопалками та обмащеними губною помадою. За барною стійкою стояв якийсь чувак років шістдесяти, циганської зовнішності, я маю на увазі — в білій сорочці та із золотими зубами.

Ольга привіталась із ним, той кивнув у відповідь.

— Не знав, що цей бар іще працює, — сказав я.

— Я сама тут сто років не була, — пояснила Ольга. — Не хотіла говорити з тобою в офісі. Тут спокійніше.

Підійшов циган.

— У вас є джин-тонік? — запитала Ольга.

— Немає, — впевнено відповів той.

— Ну а що у вас є? — розгубилась вона. — Германе, що ти будеш? — звернулась до мене. — Джин-тоніка в них немає.

— А портвейн у вас є? — запитав я цигана.

— Білий, — сказав циган.

— Давай, — погодився я. — Оль?

— Ну добре, — погодилась вона, — будемо пити портвейн.

— Давно бачився з братом?

— Півроку тому. Знаєш, де він?

— Ні, не знаю. А ти?

— І я не знаю. У вас із ним були якісь стосунки?

— Так. Я його бухгалтер, — сказала Ольга, дістала сигарету і запалила. — Можна назвати це стосунками.

— Не ображайся.

— Та нічого.

Прийшов циган із портвейном. Портвейн розлито було в склянки, в яких на залізниці приносять чай. Лише підстаканників не було.

— І що збираєшся робити далі? — запитала Ольга, зробивши обережний ковток.

— Не знаю, — відповів я. — Я всього на пару днів приїхав.

— Ясно. Чим займаєшся?

— Та так, нічим. Тримай, — дістав із джинсів візитку, простягнув їй.

— Експерт?

— Точно, — сказав я і випив свій портвейн. — Оль, ти знаєш, що все це господарство записане на мене?

— Знаю.

— І що мені робити?

— Не знаю.

— Ну, але ж не можу я все це залишити просто так?

— Мабуть, не можеш.

— У мене ж будуть проблеми?

— Можуть бути.

— Так що мені робити?

— Ти не пробував зв'язатись із братом? — помовчавши, запитала Ольга.

— Пробував. Але слухавку він не бере. Де він, я не знаю.

Коча каже, що в Амстердамі.

— Знову цей Коча, — сказала Ольга і помахала циганові, аби той приніс іще.

Циган незадоволено випхався з-за стійки, поставив перед нами недопиту пляшку портвейну і вийшов на вулицю, очевидно, щоби його більше не турбували.

— Ця заправка, вона взагалі прибуткова?

— Як тобі сказати? — відповіла Ольга, коли я розлив і вона знову випила. — Грошей, які заробляв твій брат, вистачало, аби працювати далі. Але не вистачало, щоби відкрити ще одну заправку.

— Ага. Брат не хотів її продати?

— Не хотів.

— А йому пропонували?

— Пропонували, — сказала Ольга.

— Хто?

— Да є тут одна команда.

— І ХТО ЦЄ?

— Пастушок, Марлен Владленович. Він кукурудзою займається.

— А, мабуть, я знаю, про кого ти.

— А ще він депутат від компартії.

— Комуніст?

— Точно. У нього мережа заправок на Донбасі. Ось тепер тут усе скуповує. Де він живе, я навіть не знаю. Він пропонував Юрі 50 тисяч, якщо я не помиляюсь.

— 50 тисяч? За що?

— За місце, — пояснила Ольга.

— І чому він не погодився?

— А ти б погодився?

— Ну, не знаю, — признався я.

— Я знаю. Погодився б.

— Чому ти так вирішила?

— Тому що ти, Германе, слабак. І припини витріщатись на мої цицьки.

Я справді вже деякий час розглядав її сукню, виріз був досить глибокий, бюстгальтера Ольга не носила. Під очима в неї пробивались зморшки, це робило її обличчя симпатичним. Сорока років їй напевне не даси.

— Просто це