Читати книгу - "Бережіть янголів своїх"

— А зараз я тобі скажу найголовніше. Слухай і ніколи не забувай про це. Ти — сильна. Ти — гарна. Розумна, сильна і гарна жінка. І якщо ти змогла подолати це — то зможеш подолати й інше і досягти всього, чого тільки захочеш у житті. Розумієш?! УСЬОГО.

Він, цей такий жорсткий і водночас добрий лікар Багрєєв, вселив у мене силу і впевненість. І все почало виходити.

Я знову згадала Марію Василівну та її неймовірні надприродні здібності. Але ще — розповіді людей, як їм допомогла церква і віра в Бога. Я й собі вирішила піти до церкви.

Правду кажуть: поки людині добре — вона не поспішає звертатися до Бога. Живе собі й живе потроху, спокутує іноді гріхи добрими справами й думками. Але коли потрапляєш у надскладну ситуацію чи захворієш на якусь невиліковну хворобу — ось тоді й починаєш шукати. Куди ж іще? Тільки до Бога.

Я теж попрямувала. Можливо, для того, щоб зрозуміти: Бог і церква — це різні речі. Я не хочу образити вірян, які ходять до різних церков і відчувають себе там на місці. Декотрі навіть не уявляють свого життя без церкви, без людей, котрі там моляться.

Я відвідувала церкви й раніше: роздивлялася ікони, обрамлені в золото, ставила свічки «за здравіє» і «за упокій». Але досі мені не було так самотньо і погано, як тепер.

Мені пояснили, що спочатку потрібно сповідатися, щоб священик відпустив гріхи і благословив на праведне життя.

Я, як і належить, рано-вранці пішла не поснідавши, відстояла службу. Батюшка запросив підійти до нього. Нахилив мене так, що я носом увіткнулася в його огрядний живіт, і накрив мене єпітрахилью. Про щось питав. Я автоматично відповідала, але що саме — не пам’ятаю. Голод загострив нюх: від батюшки дуже неприємно пахло. Потім він дав мені поцілувати хрест, що до нього прикладалися всі, хто прийшов на сповідь. Та відчуття, що Господь простив мої гріхи, не приходило. Я б сказала, навіть навпаки — почувалася приниженою і негідною прощення. Хоча думки мої і душа щиро прагнули розкаяння. До цієї церкви я більше не ходила.

Друга спроба виникла спонтанно. У подруги помер батько. Я допомагала чим могла. Після похорону ми пішли до церкви для відспівування і «запечатування». З собою принесли все, що було потрібно: землю з могилки, хліб, яйця, вино, гроші й дюжину носових хусточок.

Служниця наказала нам викласти все це на стіл. Ми стали чекати батюшку. Поки чекали, прибула ще одна сім’я для «запечатування» свого покійного. І в них, схоже, не вистачило своїх хусток. Тоді служниця, що продавала іконки і хрестики, вийшла з-за прилавка, зібрала наші хустки і стала тут же продавати їх новоприбулим…

Але без Його допомоги не обійшлося. Якось я вирішила відвідати свою подругу Світлану. Вона завжди надихала мене силою духу, працьовитістю й постійним бажанням щось поліпшити в своїй квартирі. Одружилася вже, коли мала доньку Марину, а майбутній чоловік теж мав двох дітей від попереднього шлюбу. Його перша дружина нездужала, а після її смерті діти отримали нову маму, сестричку Маринку й маленького Андрійка, який невдовзі народився.

Як Світлана піднімала чотирьох дітей — для мене досі загадка. Антон, її чоловік, працював, а діти, домашнє господарство, собака й кіт були на плечах Світлани. Вона ще й примудрялася підробляти плетивом. Це в неї виходило чудово, тож на її продукцію був неабиякий попит. Жили вони в невеликій двокімнатній квартирі, неподалік від центру. Як вони там містилися — для мене теж досі незрозуміло. Я завжди заходила до неї, коли щось не ладналося, і, побачивши, що вона крутиться, наче муха в окропі, та при цьому ще й не втрачає гарного настрою й сили духу, йшла присоромлена. Думала: ну ось людині ще важче, ніж мені, і нічого, а я…

От і зараз вона так само крутилася. Донька Марина влаштувалася на роботу в Лондоні, залишивши Світлані двох своїх донечок. Мабуть, у моєї подруги вже не вистачало власних ресурсів, і це привело її до церковної громади. Дізнавшись про мою ситуацію, вона запропонувала піти до церкви удвох, і я не наважилась образити її відмовою.

— Полю, я хочу представити тебе нашому пастиреві Владиславу Петровичу. Розкажи йому все, і він обов’язково допоможе.

Я подумки усміхнулася, але виказувати свій скепсис не хотілося.

На мій подив, Владислав Петрович виявився звичайною людиною. Він був одягнений у звичайний чоловічий костюм. Досить зичливий. Я згадала прислів’я: «Очі — дзеркало душі». Подивилася в очі, але не побачила там нічого особливого. І лише коли він заговорив, я зрозуміла, що це — пастир від Бога. Голос його, глибокий баритон, проникав углиб свідомості й залишався там.

— Доброго дня, Поліно, — м’яко привітався.

— Добридень вам.

— Розкажи, Поліно, про свої сумніви, я спробую допомогти тобі прийняти правильне рішення.

Мені сподобалося, як він це сказав. Я вже розуміла тоді, що зі своїми проблемами кожній людині судилося впоратися самостійно. Мабуть, на моєму обличчі відбилося здивування, бо Владислав Петрович м’яко посміхнувся і сказав:

— Чимало людей покладають на Господа розв’язання своїх проблем. Моє завдання — допомогти прийняти правильне рішення. Тобі ж пояснювати не треба. Ти вже це знаєш.

Я здивувалася ще більше.

— Чому ви так думаєте?

— Я не думаю, я знаю.

«Ох, і щастить же мені на знавців…» — подумала я, а вголос сказала:

— Мене Світлана до вас привела. Я не хотіла її образити і тому прийшла. Після стількох років атеїстичного виховання багато людей навернулися до віри. Я теж відвідала різні парафії в пошуках шляху до Бога. Але, крім розчарування, на жаль, нічого не отримала.

Владислав Петрович підійшов до мене й подивився в очі. Дуже уважно. І раптом посміхнувся і ствердно похитав головою. Я подумала: «Що б це означало?»

— А ти сама віриш у те, що Він є? — поцікавився.

— Раніше гадала, що так, а тепер — не знаю. Але до церкви ходити не хочу. Відчуваю себе там якось незатишно…

— Ось коли тобі знадобляться гроші, і ти хочеш позичити їх у свого