Читати книгу - "Бережіть янголів своїх"

— ???

— Ти можеш піти просто до батька і попросити, хіба ні?

— Ну, загалом, так.

— А хтось не може. Соромиться, або йому просто краще в компанії.

І тут я збагнула, про що він.

— Себто ви хочете сказати, що мені не обов’язково ходити до церкви? І я можу напряму звертатися до Нього — із вдячністю, по допомогу чи за порадою?

— Атож, — посміхнувся Владислав Петрович, — саме це я і хочу сказати. Господь уміє читати в наших серцях. Навіть більше — він створив нас різними. Так, за своєю подобою, але різними. Комусь треба ходити до церкви, бути серед вірян чи просто людей. У тебе — інакше. Це теж не випадково. У Господа — свої плани щодо кожного.

Я була вражена тим, що пастир не навертає мене ходити до церкви, носити десятину і співати псалми-молитви.

— Які ж плани у Нього щодо мене?

— Не знаю, я не Господь. Але я маю дати тобі од­ну важливу пораду. Знайди в собі сили пробачити тій людині чи людям, які сотворили з тобою таке…

— Звідки ви знаєте? — здивувалася я. — Вам Світлана розповіла?

— Ні. Я не знаю. Просто досвід. Ти ж прийшла сюди. Тож розкажи, не бійся, — його голос наполягав і зачаровував.

І я розповіла. Не змогла утриматися від спокуси поскаржитися на долю. Але Владислав Петрович був чудовим слухачем. Не перебивав. На обличчі з’являлися то співчуття, то обурення. А потім він сказав:

— Бідолашна… Як же ти жила весь цей час із такою ненавистю і такою любов’ю?! Тобі потрібно піти до свого колишнього чоловіка і вголос його пробачити. Вголос, розумієш?

— Та яка різниця — вголос чи ні? — розсердилася я. — Не можу я його пробачити! Не можу.

— А ти пробувала? — голос став ласкавим і теп­лим, як шалик з ангори, що огортає шию зимового вечора.

— Ні.

— Тож звідки тобі знати, можеш ти чи ні?

Пішла я з твердим наміром спробувати. Зробити так, як порадив Владислав Петрович, але із таким же твердим переконанням, що не зможу пробачити. І тільки малесенька надія жевріла десь усередині. Чи то в мозку, чи то в серці — а раптом вийде? І я назавжди позбудуся цього болю, обурення, ненависті й жалю до себе.

Того ж вечора, не відсуваючи набезрік, а скоріше через те, що боялася передумати, я зателефонувала Олексію.

— Здрастуй.

— Привіт, — відповів він після досить довгої паузи.

— Треба б зустрітися, поговорити…

— Давай, — несподівано погодився він, — тільки ти сама до мене приїдь, я не можу…

Я здивувалася, як він легко погодився; а ще тому, яким слабким був у нього голос.

— Кажи адресу.

Будинок і квартиру я знайшла відразу. Це була квартира «миші». Він орендував її в неї, очікуючи грошей від продажу «нашого» будинку. А вона подалася до Ізраїлю. Без нього. Але це було меншим сюрпризом, ніж шок від того, як виглядав сам Олексій. Неймовірно худий, він був наче набір кісток. До того ж якийсь блідий і беззубий…

Я відразу згадала його власний жарт: «У мене всього два зуби, та й ті не напроти». Отож-бо й воно, потрібно думати, перш ніж щось казати, навіть жартома.

Дивлячись на свого «колишнього», я відразу зрозуміла, що йому залишилося зовсім трохи до тієї межі, за якою — вічна тиша. І тут знову зринула згадка про сина. І я відчула, що зможу пробачити Олексія. Знала: Володі буде неймовірно боляче, якщо він втратить батька. Іще я подумала: звинувачувати в його смерті він буде мене. А може, це саме те, про що мені твердила і мудра Марія Василівна, і пастир В’ячеслав Петрович? Мені стало шкода всіх заразом. Сина, який може втратити батька. Свого «колишнього», адже він тепер страждає, боїться і напевно шкодує про те, що зробив. І себе, бо знаходилася не в кращій ситуації. А ще мені згадалася давня історія…

Ми з Вовчиком святкували свої дні народження. Річ у тім, що він народився за день до мого власного дня народження. Лікар, який приймав пологи, запропонував записати дату, як у мене, але я відмовилася, бо вже тоді вважала, що день, місяць, рік і час народження мають значення в долі людини. Тож святкували ми свої дні народження разом у середині вересня. Я — свій двадцять п’ятий, Вовчик — третій.

Я накрила стіл. Зібралися гості. Олексій запізнювався, і я через це нервувалася. Він поїхав провідати свою матусю. Свекруху я любила й ніколи не була проти цих відвідин, навпаки, вважала, що він мав їздити частіше. Але сьогодні міг би побути й удома, допомогти поратися.

І ось пролунав довгожданий дзвінок у двері. Зайшов Олексій із якоюсь валізою в руках. Чоловік відкрив валізу, а я так і заклякла. Вона була вщерть наповнена трояндами! Повна валіза червоних, рожевих і білих пахучих троянд!

— Оце так! — ахнули гості.

— Із днем народження, кохана!

Як же я його тоді любила…

Тепер Олексій дивився на мене поглядом старого побитого собаки. В цьому погляді я бачила страх. А ще — страждання. І благання.

— Я принесла чай, — вичавила я з себе крізь сльози. — Заварити?

— Завари.

— А ще ось тут печиво.

— Мені не можна печива…

— Чому?

— У мене діабет. Гостра форма. Підшлункова відмовляє. Ось так…

Продовжувати він уже не міг. Я — теж.

— Знаєш, — сказала через деякий час, — я прийшла поговорити з тобою. Я пробачила тобі все те, що ти мені зробив поганого… Адже, як-не-як, ми з тобою прожили майже сімнадцять років, і в нас є обов’язки перед