Читати книгу - "Вибрані твори"

class="epigraph">

Л. Мосендзові

Ти б дивувався: дощ і пізня ніч, А в мене світло і вікно нарозстіж. І знов думки, і серце у вогні, І гостра туга у невпиннім зрості. Твоє життя — холодний світлий став, Без темних вирів і дзвінких прибоїв. І як мені писать тобі листа І бути в нім правдивою собою? Далеко десь горить твоя мета, В тяжких туманах твій похмурий берег, А поки — спокій, зимна самота І сірих днів тобі покірний шерег. А в мене дні бунтують і кричать, Підвладні власним, не чужим, законам, І тиснуть в серце вогнену печать, І значать все не сірим, а червоним. Бувають дні — безжурні юнаки Вбігають, в дикім перегоні, Щоб цілий світ, блискучий і п’янкий, Стягнути звідкись у мої долоні. На жовтій квітці декілька краплин — Ясне вино на золотавім лезі. І плине в серце найхмільніший плин: Далекий шум незроджених поезій. Буває час: палахкотять уста, Тремтить душі дзвінке роздерте плесо, Немов хтось кинув здалека листа І кличе десь — без підпису й адреси... Життя кружляє на вузькій межі Нових поривів, таємничих кличів, І видаються зайві і чужі Давно знайомі речі і обличчя. В осяйну ж мить, коли останком сил День розливає недопите сонце, Рудим конем летить за небосхил Моя душа в червоній амазонці. І вже тоді сама не розберу: Чи то мій біль упав кривавим птахом, Чи захід сонця заливає брук. Для тебе ж захід — завжди тільки захід! Чергують ночі — чорні і ясні — Не від вогню чи темряви безодні, Лише від блиску спогадів і снів, Усіх ударів і дарів Господніх.