Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

Кілька раз Людина в масці намагався говорити з Гаврилом про Радарус. Але скільки б контролер не фокусував погляд на шапці гір і не закривав поперемінно очі — нічого не бачив, або не зізнавався. Гаврило казав, що добряче підсліпуватий і тому, з якого кута не гляне на гору, не бачить нічого крім… Гори.

Гаврило фанатично вірить, що в Радарусі живе Мардук, а все, що ввижається Людині в масці, його лякає і він хреститься. Що ж, хай собі. Напевно через фанатизм, а не через підсліпуватість Гаврило не помічає, що гора несправжня, не зважаючи на її візуальну матеріальність.

Якось Людина в масці спробував заговорити з Гаврилом про те, що бачили на верхівці гори двоє його попередників — ув’ язнені федеративний терорист Маурикій і хакер Сізіф. Гаврило усіляко відкараскувався від цієї теми, але зрештою розколовся:

— Ті двоє як і ти вважали гору нереальною. — мовив він пошепки і перехрестився. — Скажи, будь ласкавий, що може бути справжнішим від Мардука? Може ти, якого він створив? Ви всі троє божевільні, хоча вам і відомі закони фізики, алхімії, генної інженерії і електронного потоку інформації. Але трапляються і розумні божевільні. Ти думаєш, якщо начитався усіляких книжок, то став крутішим за Мардука? А ти створи такий світ як він, здійсни такий справедливий суд як він.

Ну, щодо справедливості його суду, Людина в масці з Гаврилом посперечався б. Наприклад, була б його воля, затійники світових війн поплатилися б за злочини ще за життя…

— Материк вічної мерзлоти вас звів з глузду. Що бачили ті двоє, питаєш? Та що вони могли бачити? Сізіфу ввижався на горі якийсь його ворог. Він бився з ним за правилами дзюдо, карате, кун фу. Він постійно перемагав противника, а той знову підводився і все починалося спочатку. А Маурікій бачив савану. Він казав, що на вершечку гори сновигають леопарди, зебри і носороги. Ще він бачив жирафу. Хіба не безглуздя на засніженій горі бачити звірів з савани?

Гаврило замовк. Людина в масці дослухався до свого внутрішнього голосу: «Ні, це не безглуздя. Хіба ти бачиш не те саме? Маурікій бачив савану, тому що вона лишила найяскравіший відблиск у його пам’яті. Так як в твоїй Анаконда, котра вжалила тебе в Африці, коли ти був хранителем храму, так як яструб, що виклював тобі око, коли ти був російським мисливцем, і як ягуар, що роздер твою сім’ю в одному з в’єтнамських зоопарків — ось чому ти бачиш саме їх. І ти поволі починаєш усвідомлюєш неможливість і абсурдність того, що бачиш, точніше того, що змушує тебе бачити твій страх. Як?

Як може Анаконда, для якої температура нижче 29 градусів смертельна, витримувати такі морози? Чому вона не ворушиться? А яструб? Чому його очі нерухомо сині? Ти десь бачив такі очі?… Колись у порту на тебе так дивився незнайомець крізь окуляри. Як же можуть бути людські очі яструбиними? Чому ти не запитав себе про все це раніше?

Цей материк зомбує людей.

Ти послідовно добираєш аргументи, не впускаєш в душу ні крихти сумніву, і контури тварин тануть і розмиваються, як акварельні малюнки під дощем. Тепер ти бачиш усю недосконалість форм яструба — його недбало загострений дзьоб і пір’я, мов у обскубаного горобця. В Анаконди хвіст чи недомальований, чи вона ховає його у сніг. А ягуар? Як же бути з ягуаром? Він помітно зменшився і мружиться і вже більше не нагадує грізну істоту».

— Треба щоб ти вірив у мене, — каже він тобі.

— Кому треба?

— Але ж я страшний. Ти повинен мене боятися. Якщо ти наблизишся, я розірву тебе.

Ти смієшся, закинувши голову. Під цим кутом ягуар видається зовсім крихітним.

Ти більше не віриш у нього, як і в справжність того, що бачиш.

Адже ти літаєш швидше за вітер, твої руки міцніші за сталь, а погляд запалює вогні. Все що ти бачиш — лище комп’ютерна графіка.

— Людино в масці?! — здивовано вигукнув крихітний Ягуар вустами свого проектанта і невпевнено додав, — повернись назад.

— Аякже, аж бігом.

Тепер вони впізнали тебе, свого господаря, який витворив їх у власній уяві і наділив грізними рисами, тебе, без якого не існувало б їх. Тепер ти виріс удесятеро, а ягуар, ягурчик, ягуаронько перетворився на крихітну істоту на батарейках. Ти дивишся на них мов юнак, який на горищі бабусиної хати випадково знайшов іграшки, якими бавився в далекому дитинстві. Колись вони здавались тобі великими і страшними, колись… Вони дивляться на тебе нерухомим скляними очима, не мигаючи. Хто влаштував весь цей ляльковий театр?

І як ти вірив у них? Відтоді як припинився навіть телепатичний контакт з Лі, страх обеззброїв тебе. Тобі вдалося відпустити ненависть на пошуки негідної кандидатури, але ти забув про страх. Він розрісся у тобі і ти зневірився у собі…

Ти піднімаєшся все вище над материком вічної мерзлоти. Твій погляд перетворюється у срібний енергетичний потік…

— Не спалюй нас, Людино в масці, — просить Анаконда. — Ми ж не зашкодили тобі…

А яструб тікає, перебираючи тонкими ніжками, і волочить по землі горобині крила, в ягуара сіли батарейки і він лежить нерухомо, ніби чекає доки чиясь рука поверне ключик в його правому боці. А Гаврило і взагалі десь запропастився. Ти спрямовуєш вниз промені з очей і бачиш як континент вічної мерзлоти поглинає ватра…

…Ти поспішаєш у Помаранчевий палац, за який сідає сонце, вхід в який охороняє три лілові вершники. В Помаранчевий палац, де на тебе чекає Лі.