Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

— Як же ти подорослішав, — скаже вона.

І ви поїдете у місто Пірамід, туди, де час (твої роки) перетвориться у відстань. Втім, це лише ліричний відступ. З кожним роком ви віддалятиметесь одне від одного. Спершу на видиму відстань, а потім на невидиму. І вона заплаче, заплаче, збагнувши, що обманула час, але не Бога.

Але до тої миті, коли вона все зрозуміє ще далеко. Коли підозра закрадеться в її душу, ти «занедужаєш» і попросиш її не наближатись до тебе. Ти скажеш, що скоро вилікуєшся і все буде як раніше. Та скільки б це не тривало, колись вона спробує підійти і наштовхнеться на стіну піраміди. І тоді вона заплаче.

Але однак ти виграєш. Ти виграєш вічне життя. А вічне життя це шлях до неї, найпрекраснішої з усіх чеснот — до Ліберті, тої яку ти обманув, але що вдієш?

І тоді ти у всьому зізнаєшся. Ти скажеш:

«Я, на відміну від інших, не тікав від тебе, Лі, ніколи. Але Людина і Свобода не можуть бути разом, навіть якщо вони дуже люблять одне одного.»

…

Лев Миколайович стоїть серед порожньої кімнати, замкнутої на два замки і дивиться у вікно. Сніг падає дрібними драже. Із сусіднього помешкання долітає істеричний крик його дружини Софії Андріївни.

Вона не хоче і не бажає, щоб він жив, мов жебрак. Він повинен вдягати смокінг і начищати до блиску взуття, лицемірно усміхатися і робити ще багато безглуздих речей. Він повинен повернутися у світ умовностей, в якому люди краще за Бога знають, що правильно, а що ні і тому засуджують і карають, карають і засуджують… А у проміжках між цим обговорюють і перемивають кісточки своїм друзям…

Хіба можна цим людям догодити випрасуваним одягом чи блискучим взуттям, однак відшукають якийсь недолік. І майже завжди цей недолік стосуватиметься зовнішності, або манер. В душі ти можеш бути останнім негідником, але зовні повинен виглядати, немов перший франт Росії.

Лев Миколайович зітхає. Софія Андріївна репетує і заламує руки.

«Що таке liberty? — перепитує Лева Миколайовича Федір Михайлович, — Свобода, яка свобода? Однакова свобода всім робити, що заманеться в межах закону. Коли ж можна робити все, що заманеться? Коли маєш мільйон. Чи дає свобода кожному по мільйону? Ні. Людина без мільйона не та, що робить все, що завгодно, а та з якою роблять, що завгодно…».

Достоєвський витирає чоло вологою хустинкою і мовчить. Толстой слухає як падає сніг і думає.

Потім Толстой прямує до дверей. З темряви як привид вигулькує слуга з перекинутим через праву руку пальтом. Лев Миколайович відсторонює його рішучим жестом і виходить на ганок. Сніг падає йому на голову і плечі.

— Лі? Ти знову сумуєш?

— Я ж дала йому мільйон… — вона повільно повертає голову до вхідних дверей, — Неку? Ти? Ти повернувся?

Чого в її голосі більше: здивування чи радості?

— Я ж обіцяв.

Вона не відповіла.

— Це не телепатія. Я справді тут, розмовляю з тобою.

— Ти спізнився на багато століть, — у неї рівний і красивий голос. Вона могла б співати. Натомість намагається подарувати свободу тим, хто має про неї приблизне уявлення.

— Старий Лір казав, що ти зла на мене, Лі. Це правда?

— О, ти гостював у моєї сестри. Давно?

— Достеменно не скажу. Після зустрічі з нею я потрапив у катастрофу і якийсь час провів на материку вічної мерзлоти…

— Це Леді прислала тебе до мене?

— Та ні. Я хотів би лишитися з тобою, Лі.

— Але ж ти не залишишся. У тебе завдання…

— Ти вгадала.

Вона беззвучно сміється.

— Я повинен врятувати світ від космічних кілерів.

Вона здивовано дивиться на нього.

— Послухай, Лі. Якби ти могла дочекатися. Це вже останнє завдання. Рятую світ і по всьому.

Вона усміхнулась:

— А якщо ти забудеш про мене?

— Не забуду. Я зав’яжу вузлик. — він витягує з кишені шовкову хустинку і починає зав’язувати її.

— Минулого разу ти теж зав’язував.

— Так я зав’яжу два.

Вона не відповіла.

— Лі, ну скажи щось.

Вона ворухнула плечима:

— Гаразд! Рятуй світ. Ти хоч знаєш як це зробити?

— Дуже приблизно. Спершу я мушу розшукати континент Х, на якому виготовляють «Капсулу ППЧВ». Ти допоможеш мені, Лі?

Вона мовчала.

— Я подумав можливо ти знаєш…

— Ти не дістанешся до нього, ширяючи в космосі. Це континент без координат.

— 100 років тому його фіксували у Волоссі Вероніки. Його сфотографували. Я бачив знімки — срібна перламутрова планета у вигляді грецької букви Х.

— Авжеж. Я пам’ятаю. То був масовий гіпноз. Тоді ще фіксували сонячну активність.

— Ти хочеш сказати, що він не пролітав у Волоссі Вероніки?

— І так, і ні. Він завжди там, де ти його уявляєш. Якщо тебе цікавить видиме місцезнаходження, то зараз він мов коштовний діамант виблискує у Волоссі Вероніки, а ще у сузір’ї Андромеди, Пегаса і Кассіопеї, і ще в безлічі місць. Але насправді цей континент — між метою і зусиллями, які докладає людина для досягнення мети… І не має значення, на якій планеті і в якому часі це відбувається. Як ти уявляєш, де твій континент Х?

— Поруч із тобою, Лі.

Вона ледь помітно усміхнулась.

— Це на Землі. Сідай.